Пʼятниця, 21 серпня 1874

За порадою Базілевського снідаю з тіткою на пляжі і їм.
Холодно, я вдягаю сіру сукню; приходять Туманчови, і ми всі йдемо на пристань.
Валіцький запитує якогось чоловіка — рибалку, гадаю:
— Тут Дорія Памфілій?
— Так, так, пане.
Ми сміємося. Але уявіть моє здивування, коли я й справді бачу Дорію. «Дорія Памфілій» став між нами паролем словом для — коли хочуть сказати «добре», кажуть «Дорія»; коли «погано» — так само. Скрізь, з будь-якого приводу кажуть це імʼя.
Ліза й Катя теж його перейняли.
Вітер страшенний. Повертаюся й сідаю біля балкона з «Ключем снів», де наприкінці є хіромантія.
Я виявила в себе чудові лінії — особливо лінію удачі.
Але родимка на лівому плечі означає, що я проживу в самоті й матиму ревнивого чоловіка. Це негарно. Бридко.
Я так заглибилася в розглядання своєї руки, аж ось підводжу голову й бачу Дорію — знову беруся розглядати, але червонію.
Тут нам пощастило так само, як і в Спа, — маємо помешкання, повз яке проходять усі.
Базілевич приходить і благає нас обідати разом у «Павільйоні Рояль».
Погоджуюся, але там обідають погано. Звідти ми йдемо з нею (тітка, я) до Курзаля — місць, як завжди, немає; тітка знаходить стілець, а я йду з Базілевич до читальні. Ця жінка хотіла, щоб я мала білі квіти (два нерозбірливих слова). Я, слава Богу, не настільки хвора. Вона часом огидна. Тітка незабаром приєднується до нас. Входить графиня Мержевська, вітається й виходить; через мить приходить Мержевський. Він хоче представити мені свого приятеля барона Лейсса, який давно просив про це; я ледве встигла сказати, що він мусить спочатку представити його тітці. Тоді вона представляє його мені, він переходить на мій бік і весь вечір стоїть разом із Мержевським переді мною.
Тітка задоволена мною. Я розмовляла з цими двома й нічого не помічала, але Базілевич сказала мені, що кілька плобстерів і принц Радзивіл не раз проходили, щоб подивитися на мої ноги. На що тітка відповіла:
— Це, звісно, на ноги пані Базілевич — на ноги дитини не дивляться.
— Звісно, — кажу я.
І я поглянула на двері, в які виходив Радзивіл, і побачила Плобстера — справжнього.
— Хто цей пан? — запитала я.
— Це граф де Муленар. Як я рада! Я ніколи не помиляюся — відразу побачила, що це плобстер. Кажуть, що він великий задавака і великий позер. Тим краще — його стиль мені подобається.
Коли ми були в готелі «Де Франс», мама побачила його й тієї ж миті піднялася до мене сказати, що в обідній залі є плобстер.
Як же я їх усіх вишколила?!
Сьогодні ввечері у нього був неможливий вигляд. Я дивилася на нього майже з посмішкою — він так само. Він теж обходив зали, щоб побачити мої ноги, і, стоячи біля дверей, все дивився на них. Нічого серйозного й нічого непристойного — він мені подобається, я дивлюся на нього, і очі в мене сміються, він дивиться на мене так само — і це дуже гарно.
Барон Лейсс іде, і я залишаюся з Мержевським. Цих двох важко розговорити. Мержевський зі своїми загадками! Виявляється, у нього є моя фотографія.
Поки ми розмовляли, якийсь чоловік за колоною слухав. Я на це не зважала. Я сказала Мержевському, що якщо він не поверне мені фотографію, я не розмовлятиму з ним два тижні:
— Я намагатимусь ховатися, щоб не ставити вас у незручне становище при зустрічі.
— О! Знаю, що ви дуже поступливі.
Я не подала йому руки.
Базілевич запитала тітку, чи велика я кокетка.
Та відповіла так само, як і про ноги.
Ми йдемо до Мержевського, потім додому.

Примітки

В оригіналі італійською: «Brutto». ↩