Субота, 8 серпня 1874 — продовження

Мені завжди здавалося, що мене не покохають.
Він не спить, не їсть, пише вночі, в нього нервові напади; його мати щодня скаржиться на це мамі. Я завжди поводилася з ним гірше, ніж із собакою, — щоправда, іноді я дивилася на нього. Але думаю, що мої погляди тут ні до чого. Він кохає мене, бо кохає; навіть якби я стріляла очима на всі лади, він би не покохав мене, якби цьому не судилося бути.
До того ж дивитися на людей треба лише тоді, коли бачиш у них схильність залицятися до тебе.
ВкладкаAnnotation ultérieure de Marie, 1875
[Примітка: 1875. доказ Жіротта I]
Валіцький сказав, що я закохала його в себе; треба також сказати, що щовечора вдома я розповідала про свої успіхи за день, — і тоді Валіцький каже, що я винна, що я стріляла в нього очима і тому... Але це зовсім не правда. Воно є, бо воно є. І взагалі я не відчуваю жодних докорів сумління.
Дощ стихає, і ми йдемо на прогулянку, де весь день видно чоловіків, вартих уваги. Обідаємо на балконі в «Баас». Граф увесь час з нами, — і ось він приходить обідати поруч. Здалека він кладе до рота велетенського рака, щоб пародіювати щуку, — повірив, маленький нетяма.
Він покинув манери, за які я йому дорікала, — навпаки, вже деякий час він запопадливий, спокійний, навіть благальний. Бідолашний хлопець — кажу «бідолашний хлопець», бо так прийнято в книжках і театрі, — але я жодного разу не жаліла його й досі не жалію.
Мало не забула розповісти одну цікаву історію.
Відколи ми в «Кур де Лондр», ми бачимо, як проходять усі чоловіки; Жерікке теж — але сьогодні, під час візиту поляків, він никав тут більше, ніж зазвичай: ходив туди-сюди, ніби збирався зайти в кожен будинок, — але ні в один не заходив, здавався нерішучим. Діна була натхненна — дивилася крізь жалюзі й не тямила себе від радості; вона навіть прибирала тих маленьких манер, які мені в ній не подобаються, і постійно хотіла говорити зі мною про Жерікке; мені було досить погано, і я весь час ставила її на місце, а потім нарешті сказала:
— Діно, благаю тебе, облиш мене в спокої — я сьогодні не в стані зносити всі твої любʼязності; тобі радісно про це говорити, а я не в настрої.
Це було занадто — коли тебе надто сварять, починаєш упиратися і замість збентежитися хочеш показати, що не збентежений. Саме так вона й вчинила.
Раптом Жерікке кілька разів дивиться на наші вікна, проходить і вертається, дивиться знову, нарешті запитує щось у перехожої й прямує до наших дверей. Тоді Діна стрибає від вікна до свого ліжка, сміється, кричить, верещить і червоніє так, що спина в неї стала червона, поки вона в глибині кімнати виконувала якийсь надзвичайний па.
Мені було гидко — бо для мене цей Жерікке мало що значить, а якби я його не знала особисто, то не значив би нічого. Відтоді як він утікає, мені до нього більше немає діла.
Побачивши, що він входить, я здогадалася, що він прийшов залишити картки P.P.C. — він уже кілька разів казав, що відʼїде девʼятого, а сьогодні восьме. Так і виявилося: він залишив три картки. P.P.C. — ось одна:
Вічний спокій Шибеник і чорт, Сміливий, милий, Спритний, привітний, Сміхун за столом, Легкий, скрізь улюблений,
Він — розпещене дитя, Покірне красі.
Після обіду беру гарний двокінний екіпаж із дзвіночками — як у герцога, — і ми з Діною і Валіцьким їдемо на Морто, Французький променад і Англійський променад — останній тому, що пан де Бʼєм завжди їздить з того боку: це він змушує мене туди їхати.
Мама вдома й вітає нас:
— Дорія Памфілій,
схоже, це імʼя не полишає її вже день — це другий плобстер.
Відтоді, тільки-но його побачимо, щоразу жартуємо. О десятій — бал: мама в абрикосовій сукні, вишитій трояндами, колосками, листям; Діна в чорному від Ворта, я — так само в білому. Волосся розпущене по спині, перехоплене вгорі бантом, як на сукні, — по-дитячому. Марґеріт на балі, Дорія позаду її крісла; вона оточена своїми дамами і панами, а також дамами й панами з почту принцеси Пруссії.
Ми майже самі, і до того ж жодної ватаги — що мене втішає. Журібаррен, захоплення Валіцького, і дель Пуенте поїхали. У Робенсон більше немає тих двох, які робили все в неї вдома. Ми йдемо з графом, цим вічним графом, до салону-театру й залишаємося там майже весь вечір. Я двічі танцювала з молодим льєжцем, якого представив Кірш, і двічі з поляком.
Він і далі розповідав свою історію: що молодий чоловік вирішив утікати, бо з першої ж хвилини побачив барʼєр. Дівчина не мала серця або здавалася такою, — і молодий чоловік теж хоче не мати серця і бути байдужим, як вона, до кінця свого життя.
— Але це безглуздо, пане: дівчина байдужа від природи, тоді як молодий чоловік буде байдужий — але в нього байдужість буде вимушена, удавана.
Я вголос коментувала все, що він говорив.
— Чому він не намагається перестрибнути через барʼєр?
— Що ж, якщо він не перестрибне, то зламає собі ноги — ось і все, — кажу я.
навскоси
Які чоловіки дивні! Вони думають, що в тебе немає серця, бо ти їх не кохаєш!
Це ризиковано.
— Хто не ризикує — нічого не виграє. І він продовжував і т. д., і т. д., і т. д., і т. д.
Ще раз я зловила його погляд — він дивився на мене так, як іноді дивиться.
Я його слухала й дивилася на Дорію і де Бʼєма; на останнього я не дивилася, бо не бачила, але думала, що хочу його побачити.
О пів на дванадцяту ми йдемо; за три кроки до останніх колон маленький молодий чоловік пропонує мені руку:
— Хочете? (Я так часто відмовляю.)
— Ще б пак — я сама просила вас, а ви не пропонували, — і справді, я сама попросила його, щоб вийти.
Саме коли я це казала, пан де Бʼєм — який ніколи на мене не дивиться — підняв на мене очі. Я була в захваті й у коридорі сказала, що мені шкода йти, що я хотіла б повернутися. І ми повертаємося; я іду до салону-театру, вдаючи, що шукаю когось, — щоб на зворотному шляху ще раз його побачити.
— Марі, праворуч, праворуч, — каже мені Діна.
— Його там немає, — кажу я, обертаючись і дивлячись праворуч.
Там тільки Плобстер.
— Та є, він теж тут.
І я оберталася ще двічі — не бачила його, але бачила Дорію; він, мабуть, здивований. Тричі я оберталася, роблячи вигляд, що дивлюся на нього.
Я йшла під руку з маленьким. Лише виходячи я побачила мого красивого незнайомця — він сидів на першому дивані праворуч від входу. Оскільки я йшла за колонами, бачу лише його спину. Я повернулася до зали — щоб його побачити! Це факт. Дивно? Ні, аніскільки — він мені подобається, і я була в захваті від того, що він удостоїв мене поглядом.
Він одружений, гадаю, — шкода було б.
Але він мені справді подобається. З першої ж хвилини я добре бачила, що він не негідник.
Ось у чому нещастя бути жінкою. Якби я була чоловіком і жінка мені подобалася б, я б домоглася, щоб мене представили, і залицялась би до неї, — але, на жаль! я жінка.

Примітки

Pour Prendre Congé — прощальні візитні картки, що їх залишали перед відʼїздом. ↩
В оригіналі латиною: «Requiem eterno» (так у тексті; лат. requiem aeternam); далі французькою: «Canaille et diable, / Hardi aimable, / Adroit affable, / Rieur à table, / Léger partout fêté / Est un enfant gâté / Soumis à la beauté.» Це той самий акростих на імʼя барона Жерікке, що Марі переписала 12 липня 1874: перші літери французьких рядків складають CHARLES (Шарль); в українському перекладі акростих не відтворено. ↩
В оригіналі: «Plobster» — власне слівце Марі (перекручена англійська), яким вона називає світських молодих чоловіків, гідних уваги залицяльників; у цьому записнику вона пише його з великої літери. Без артикля воно стає прізвиськом конкретної людини (спершу Дорії, згодом іншого залицяльника в Остенде); у таких місцях його подано як імʼя — «Плобстер», без виділення. ↩