Субота, 8 серпня 1874

Не виходжу — дощить; батько і син Мержевські складають візит — я не виходжу до вітальні.
О четвертій ідемо до «Редуту», де через дощ грає музика, — але там нікого. У читальному салоні граф просить мене зіграти в доміно — відмовляю; він грає з Діною, своєю повірницею, якій говорить про мене натяками, і вона його розуміє й ставиться до нього по-доброму. Велике щастя — знайти людину, яка прихильно слухає й розуміє.
Нарешті я впевнена — він мене кохає; мені шкода його.
Вперше мене кохають — і як. Бідний граф кохає з такою мужністю, таким мовчанням, такою вишуканістю: жодного зайвого слова, жодного разу він не намагався торкнутися моєї руки, наблизитися до мене; тоді як я — один раз під час танцю навмисно черкнула головою його щоку, один раз, підводячись (у Ремоншані, коли я перестрибнула рів), стиснула його руку міцніше, ніж потрібно, коли він її подав.
Лише іноді — коли я не дивилася — я відчувала, що він дивиться на мене з такою любовʼю, що я червоніла; і щоразу, коли я торкалася його руки, я відчувала, що він торкається моєї не так, як інших, — бо цей дотик змушував мене тремтіти. Бачачи, як сильно мене кохають, я вдячна.