Субота, 1 серпня 1874

Я страшніша, ніж будь-коли, — соромно показуватися з таким обличчям.
О третій вирушаємо. На мамі вбрання з чорного оксамиту, білого мусліну, ґіпюру і бузкового шовку, капелюх із квітами в тон; Діна в чорному — дуже мила; я в білому зі сріблом, чорний капелюх. Я бліда й негарна.
Розпорядники свята — панове Кін, Кларк, Вінслоу, Боді, Мержевський, Анжіллє і Папаріґопулос (який, образившись, не прийшов).
На жаль, небо сіре, і в середині свята починається дощ.
Із гостей — завсідники, американці й ми.
Про прибуття принцеси сповістила сурма. Вона гарна і граційна, проста і мила.
Вона взяла участь у грі Тітка Саллі і, трохи змахлювавши, здобула перший приз; Діна отримала другий, панна Ліз — третій, а я плелася четвертою.
Ґамбар сяє і бігає. Після цієї гри Під час гри дощ не переставав, але принцеса, попри дощ, залишалася в саду. Прислуговували, як завжди, дві англійки-покоївки в полотняних сукнях.
Усі були в повсякденному вбранні.
Після Між Тіткою Саллі та іншими іграми зайшли до зал: Малезьє заспівав кілька шансонеток одну за одною. Принцеса здалась задоволеною і сама попросила його заспівати ще.
Випадок скрізь садовив нас поруч із нею.
Після співу ігри відновилися — дощило, але залишалися в саду до кінця.
Пані Малезьє виконувала обовʼязки господині і мала честь сидіти поруч із принцесою й говорити з нею.
Забіг джентльменів виграв пан Кін. Потім були всілякі прохолодні напої, а тоді відʼїзд.
Обідаю з мамою в готелі «Оранж» — не за спільним столом.
Переходячи вулицю, зустрічаємо Жерікке, який вітається; мама відповідає на привітання, я вдаю, що не бачу.
Одягаю маму й причісую — вона в червоному. Я в рожевому, чорні черевички і рукавички, волосся вільно падає, прикріплене ззаду гребенем, і все таке. Я дуже гарна — біла-білісінька й рожева; а на балі була особливо румʼяна.
Тут є молдаванин — пан Філіпеску, що має пʼятсот тисяч франків щорічного доходу; мені його показали, кажуть, він дотепний. Він маленький, чорнявий, поголений і зовсім непримітний.
Ми сидимо поруч із кріслами, приготованими для принцеси — інших місць не було. Вона приходить убрана як справжня італійська принцеса часів Медічі.
Бал дуже жвавий. Панове де Жаль, Мержевський і Папа — наші кавалери; двох інших селюків я не рахую.
Жерікке у своєму куточку з англійками — і здається мені цікавим.
Милуюся паном де Ла-Руссельєром. Незадовго до нашого відʼїзду мама йде поговорити з маркізою, яка, за звичкою, стоїть праворуч біля дверей. Поруч із нею — граф Мержевський, поруч — Філіпеску, що дивиться й усміхається, до нього часто як завжди, готовий вставити слово.
Польський граф повідомляє мені, що відʼїжджає.
— Коли?
— Завтра.
— Куди?
— Дводенна екскурсія.
— Як? У день перегонів?
— Так.
— Я думала поїхати верхи на перегони.
— Я в розпачі, я засмучений.
— Навіщо ж ви робите те, що вас засмучує?
— Часто доводиться.
— Не тоді, коли хочеш.
— Їхати верхи й говорити про минуле?
— Так, якщо минуле було приємним.
— Звідки мені знати, чи минуле було вам приємним?
— Не знаю — я розповім вам одну історію...
— Будь ласка.
— Одного дня до Спа приїжджає молода дівчина зі своєю родиною; того ж дня приїжджає молодий чоловік, теж у колі своєї родини. Оскільки ця молода дівчина від першої ж миті привернула загальну увагу, цей молодий її помітив, і вона йому сподобалась з першої хвилини, коли він її побачив.
— Далі.
— Далі вони познайомилися; молодий чоловік побачив, що ця молода дівчина дотепна й освічена, і що вона... цього не хочу казати.
— Ні, кажіть — я хочу почути всю історію.
— Ах, ви хочете, — що ж, — що вона любила крутити голови і крутила їх усім.
— Як це крутити голову? (я справді не зрозуміла — думала про інше).
— Так, крутила голову... словом.
— Ах, так, — мовила я — нарешті зрозуміла.
Вони познайомились ближче й бачились майже щодня; молодий чоловік все більше кохав молоду дівчину. Він ще не закінчив навчання й не мав сміливості йти завершувати його, але молода дівчина звеліла йому їхати; він поїхав і повернувся, дуже задоволений, що закінчив навчання, — звичайно; але повернувшись, побачив, що все змінилося. Він вирішив забути молоду дівчину — він її кохав і тому здавався холодним і стриманим; тому що кохав — тому й тримався замкнуто і крижано (це правда). Він вирішив її забути й уникав її. Розповісти вам, скільки годин меланхолії, суму, розпачу він пережив! — не знаю; треба було б мати мову квітчастішу за мою, щоб дати вам про це уявлення; словом, тепер він думає вирушити в подорож, щоб забути молоду дівчину. Я бачив цього нещасного молодого чоловіка — жаль вам його, панно?
Його голос ставав дедалі схвильованішим, а наприкінці він докладав зусиль, щоб голос не тремтів.
— Якщо він нещасний — жаль мені його; мені жаль усіх, хто справді нещасний.
— Вам його жаль?
— Так, — мовила я добродушно, — якщо він нещасний.
— Я бачив цього молодого чоловіка, — продовжував гидкий граф, — він казав мені, що відʼїжджає; що ви йому радите — їхати чи залишатися?
Тієї миті мама покликала мене — пора було їхати.
— Скажіть цьому молодому чоловікові, щоб він порадився зі своїм серцем, — спокійно сказала я йому, простягаючи руку. — На добраніч, — і, не дивлячись на нього, вийшла.
Він був схвильований, це страховидло, і говорив через силу, а я сиділа поруч, спокійна й байдужа, не дивлячись на нього й слухаючи з наївним виглядом. У коридорі з картинами ми зупиняємось; пан Боді йде з Діною, яка з ним говорить — завзято, напевно тому, що Філіпеску йде позаду. Мама сідає, підходить пан де Жаль.
— А наші плащі? — запитала я. Їх не принесли.
— Як це? О, Валіцький, ви не принесли наших плащів — подивіться на цього пана, що не приніс нам плащів!
Я весь час так говорила — коли я вийшла із зали, мене охопив пароксизм веселощів і доброго настрою.
Щоправда, позаду йшов Філіпеску, і це мене надихало. Пʼятсот тисяч франків — це замало для чоловіка, якого не кохаєш. Зрештою його представили.
— Пан Філіпеску, студент-правник.
Тоді мама представила його Діні й мені.
Мама сказала йому, що треба танцювати; тоді Боді сказав, що він дуже боязкий; тоді я, повернувшись до когось праворуч, кажу напівголосом і поблажливим тоном: Мине.
— Молодість і боязкість — це недоліки, що минають, — каже мама.
Щойно опинившись на наших сходах, я поспішаю розповісти слово в слово історію бридкого графа; мама каже, що не варто їхати до Остенде, оскільки він туди їде, — вона хоче його щадити. Яка дурниця — треба змусити його прямо сказати, що він мене кохає; я ще не переконана.
Я вголос сказала все, що думаю і що пишу про цього огидного хлопця — він такий негарний, бідолаха!
на полях
Гамільтон.
Я навіть сказала, що на доказ попрошу його станцювати в казино в суботу галоп Меркурія з «Орфея». Мама обурюється, каже, що це злостиво, — але я не звертаю уваги: вона так каже, а думає як я. Діна несміливо мені аплодує; що ж до мене: Ах, уже наперед, як тільки подумаю, — що це зі мною робить! Але він не зробить цього, мерзотник; мене запевняють, що зробить — я думаю, що ні.
Навіщо мені його терпіти, якщо він нічого не робить?
Лягши спати, я подумала, що можу вийти заміж за Філіпеску — але тієї ж миті сказала собі, що була б незадоволена, бо тужила б за Блекпринсом.
Я сказала Блекпринс, бо те, що я думала, — настільки дурне, що мені соромно писати справжнє імʼя. Чому, власне, я одразу подумала про Блекпринса — чи я не збожеволіла? Я подумала про нього, бо він чоловік, шляхетний дуже шляхетний і дуже багатий, і він мені до смаку. Ось чому — бо є деякі речі, які не наважуєшся написати, деякі речі, що думаються, але написані стають глухими і смішними. Сто разів я кажу собі писати, як думаю, — і щоразу вагаюся; бо смішно говорити просто-напросто: ось принц Вітґенштайн, дуже багатий, і він подобався б мені, якби я могла його мати, — я хотіла б за нього вийти. Потім іншого дня бачу когось іншого і кажу собі: ось такий-то пан, він шляхетний тощо. Це цілком смішно — і цілком правда. Ось так я думаю.
Я мушу так думати — я народжена не для того, щоб жити, як ми живемо, і можу змінитися лише через шлюб. Тому я прагну вийти заміж за чоловіка, який міг би дати мені те, чого я бажаю і потребую. В обмін я обіцяю цьому чоловікові бути йому в усьому приємною й змусити його вірити, що я його кохаю, — це все одно що кохати; зробити його щасливим, словом, наскільки зможу, — тобто краще за будь-кого іншого. Якщо цей чоловік того варт і вміє змусити мене поважати й кохати себе — я буду йому вірною; в іншому разі — я все одно буду вірною, хіба що в непередбаченому випадку. Ні — у мене ніколи не вистачить сміливості зрадити чоловіка, який мене кохає й до якого не маю ненависті, до якого матиму якусь симпатію; а оскільки я ніколи не вийду заміж за чоловіка, якого ненавидітиму або до якого не матиму жодної симпатії — хіба що це буде король або щось подібне, — я ніколи не зраджуватиму своєму чоловікові.
До того ж якщо вийду заміж за чоловіка, який мені байдужий, — матиму до нього симпатію, бо візьму його.
Я думала так відтоді, як узагалі навчилася думати. Моїм першим був Милорадович — мама навіть знайшла папірець, на якому я написала: «Поки матиму цей папірець, матиму надію вийти заміж за Ґрицю», і потім ще кілька інших речей. Але це було чотири роки тому; другим був барон Фіно, але це була помилка; третім став герцог Гамільтон — він був надто гарним, щоб бути правдою. Я кохала його, і він поєднував усі якості, які лише я могла собі уявити.
Це було надто гарно — тому й не було правдою.
Цього не могло бути — це було б досконале щастя (на мою думку), а досконалого щастя не існує. Я кажу «досконале щастя», бо всі неприємності, які зупинили б іншу, я прийняла б із радістю.
Одним словом — я так думаю.
Тепер, коли все обернулося фіаско, я вже не наважуюся бажати нікого — зі страху залишитися без надзвичайного кохання — приниженою. Саме тому я вагаюся писати. Я думаю, як і раніше, але вагаюся писати.
Але з певними зусиллями я зможу написати все. Думаю, що після Гамільтона досі є лише Вітґенштайн.
Я його не кохаю, але він мені подобається; хто знає — може, а то й напевно кохала б його, якби все склалося. Я думаю про майбутнє, бо зараз ніхто в моїй уяві не може порівнятися з Нотлімахом. Я вважаю його таким надзвичайним, таким вищим, таким оригінальним, таким на мою думку досконалим, захопливим, що не знаходжу слів досить великих, щоб його змалювати.
Тобто він створений настільки за моєю міркою, що я сама не зробила б краще. Настільки він у всіх відношеннях мій ідеал, що він більш ніж мій ідеал — досконаліший за досконалість. Я завжди так думатиму — не лише зараз. Я питаю себе: чи не вигадую я сама всі його досконалості тому, що він мені подобається?
Я казала, що зможу кохати іншого — без сумніву, я навіть часто думатиму, що кохаю його більше, ніж Гамільтона; але Гамільтон був, є і буде божеством. Настільки я його кохаю і настільки ставлю вище за всіх, що моє обожнювання його не заважатиме мені кохати інших; найбільше кохання, яке матиму до іншого, — це така дрібниця, у своїй незмірності навіть поруч, ні — не поруч, — біля ніг того культу, яким я шаную цього чоловіка, що це дві різні речі, і одна не переважає іншу. Так само, кохаючи чоловіка, я кокетуватиму з іншими і зможу декого відзначати — бо це, знову ж таки, зовсім інша річ, і одне одному не шкодить. При такому підході мене нема за що ревнувати.
Але якби у мене був герцог Гамільтон — у мене був би лише він; від найменшого погляду, найневиннішого кокетства — все було б для нього; він був би моїм залицяльником кавалером на один бал, моїм залицяльником на кілька днів, моїм коханцем, моїм чоловіком, моїм батьком моєю матірʼю — всім, всім; настільки він був би для мене всім, що мені не потрібен був би більше ніхто. Ні — я хотіла б людей навколо, щоб показати своє щастя! Щоб серед людей і людських нещасть я відчувала, яка я щаслива, і щоб він перед усіма пишався мною.
Я так багато сказала, що мені здається, ніби я брешу.

Примітки

В оригіналі англійською: «Aunt Sally» — вікторіанська ярмаркова гра: треба кидати ціпки в деревʼяну голову на жердині. ↩
В оригіналі італійською: «e tutto» — модний штамп. ↩
В оригіналі англійською: «Blackprince» («Чорний принц») — кодове імʼя Марі для принца Вітґенштайна. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩