Пʼятниця, 17 липня 1874

Нарешті я добираюся до цієї пʼятниці — адже три дні я писала за один раз. Ніколи не можна відставати я надягаю (полотняна сукня, Масса, жовті черевики роблять із моєї ніжки щось чарівне — всі дивляться).
Йду на концерт з мамою, Базілевич тощо. Папа-риґоло.
Гамбар підходить до нас — мама просить його запросити наших панів; завтра у нього вечір. Тощо пішов би до чорта, аби тільки не розлучатись зі своєю красунею. Він прийшов заради неї. Яка вона щаслива.
Шукаємо Жерікке — його ніде не знайти; мама бачить, як він проходить саме тоді, коли ми збирались обідати, і кличе його. Він тікає, він розсіяний.
Жерікке сказав, що не піде до Гамбара, бо завтра відʼїжджає до Голландії. Але він повертається в неділю — у білий будинок!
Базілевич каже, що він більше не повернеться. Це неможливо — він повернеться; це було б занадто... Що? Будь ласка. Цей відʼїзд мені неприємний; я роздратована за обідом і ледве тримаю звичний вигляд. Це дурість.
Не переодягаючись, йду в місто — мені треба було пройтися, вийти самій. Під приводом — сказати, щоб принесли піаніно. Сьогодні я свіжа; моя полотняна сукня чарівна — зовсім як я люблю; капелюх теж, ніжки теж, зачіска теж — я задоволена собою. Повертаюся — і тоді бачу в кафе барона, Грека і ще двох незнайомих. Я замовила собі величезне віяло. Знову пішла в алею зовсім сама — все через те піаніно.
Одягаємось. Моя зачіска, золота повʼязка, рожева сукня, чорні атласні черевички — ті, з минулої зими; вони чудові, ці черевички, — дуже добре. Йдемо до маркізи на вечір.
Ані Базілевич, ані її тощо ще немає. Мене бере нетерпіння; нарешті зʼявляється де Тансле — і моє обличчя світлішає; потім Жерікке — і потім Базілевич під руку з маркізом. Безперечно, вони закохані в цю жінку!
Я не опишу нічого добре — як у четвер учора — бо пишу зараз і я розлючена.
Жерікке не кумедний — але він мені подобається. Жерікке красивий. Жерікке не звертає на мене уваги — і я розлючена.
Було, мабуть, сорок осіб.
Танцювали — я танцювала.
Жерікке огидний.
Шахрай і чорт — сміливий, милий — Огидний!
Він дозволяє собі неймовірні речі! Закінчуючи вальс, він не відпустив мене — навпаки, стис мій стан; я хотіла сісти, він спіткнувся, і собачка пані Малезьє — поруч із якою я сіла — залаяла з усієї сили. Він — свиня; дами-кокотки розпестили його — він дозволяє собі неможливі речі. Що він думає? Вінслоу набридає мені — залицяється; Ладд косить і робить те саме, що Вінслоу. (У кадрилі Базілевич і Тансле з одного боку, Жерікке і Роу з іншого провели ціле коло в розмові. Вони були навпроти.)
Опинившись на канапі поруч із Роу, я сказала їй те, що могла, про Жерікке і Базілевич — вона обурилась і сказала: «Як же він наважується залицятись до панн?!»
Вона не розуміє і думає, що він залицяється до неї.
У країні артишоків
Буває часом дуже жарко,
Саме в тому краї
Народився Папаріґопулос.
Він — чоловік атлетичний,
Який обрав дипломатичну карʼєру.
Темноволосий — дуже гарний хлопець, Як його предок Агамемнон.
Валіцький
На березі Атлантичного океану,
Марі — фантастична панна,
Робить дошку з бароном Жерікке,
Молодим чоловіком дипломатичним.
Ці вірші — Валіцького.
Жерікке закоханий.
Ах, яка новина!
Роу сердилась, дивлячись на Базілевич, яка спиралась на хвіст рояля, сидячи між Тансле і бароном. Обидва танули, пожирали очима і любили. Вони провели так утрьох півгодини, яка здалась мені дуже довгою. Ми з Роу казали, що Базілевич негарна. Та що з того?
Річ у тім, що люблять саме Базілевич, що притягує саме вона. Грек, почавши залицятись до мами — бідна мама — перейшов до Базілевич.
Я шаленію! Але в пʼятнадцять років я нічого не можу!
Грек і Жерікке обидва роздратовані, коли наприкінці ми були в їдальні за столом і їли. Базілевич захотіла поїсти — і подали ростбіф.
Я намагалась поговорити з Греком — здається, я образила його, сказавши: «Ви так вважаєте?» — коли Базілевич зауважила, що у нього приємний характер. Я сказала йому, що він помилився: я кажу «ви так вважаєте?» і «справді?», коли не розчула або коли мені нічого сказати. Я дивилась на нього — він сказав, що в мене глибокі очі. Він великий, але молодий. Я повернула крісло і весь час говорила з ним. Я хотіла, щоб він сказав те, що я сказала і що, мабуть, образило його:
— Я не звикла молитися — скажіть, я хочу цього, — кажу я, заплющуючи очі. Яка я дурна.
Але цього вечора в ньому було щось — я в цьому впевнена. Повертаємось пішки; Жерікке подає мені руку — цей нікчема хотів, щоб я спиралась, але я пояснила, що це не мої манери і що він помиляється. Десять разів він хапав мою руку — десять разів я її відсмикувала. Він огидний — робить це цинічно. На щастя, Валіцький і Поль прийшли — і нас стало четверо. Але й при них він був таким самим. Він тільки й шукає нагоди торкнутися ніжки або стиснути руку, поцілувати її навіть, заглядати близько в очі — і все це як ремесло! Він не поважає мої пʼятнадцять років. На щастя, я їх поважаю. Прикро бачити, як людина так забувається. Прощаючись, він неодмінно хотів поцілувати руку Діні і мені. Він і не намагається вдавати, ніби робить це інакше, ніж я кажу. Це втішає і роззброює.
Та все ж я розлючена, що ця самиця притягує до себе чоловіків.
Я забула сказати, що співала в будуарі маркізи на другому поверсі, що Тансле Грек мені акомпанував, що він був зачарований моїм голосом, як і всі інші. Мене благали заспівати; де Тансле взяв мене за руки й благав: «Панно Душенько!» Я заспівала — де Тансле так гарно просив. Мені подобається цей чоловік. Як шкода, що він уже зайнятий. Він такий пристойний — цього разу я не помиляюся.
Жерікке — навіжений.
Тансле поетичний, але не смішний і не надто чутливий. Тансле мені подобається.
Він сказав, що готовий годинами сидіти й слухати мене. Усі, хто чув, засипали мене компліментами. Бідний Тансле скамʼянів на стільці, дивлячись на Базілевич; я навмисне підійшла поговорити з ним — він і бровою не повів, нічого не почув. Це неймовірно.
Забула сказати також, що позавчора ввечері в Казино я зовсім мимоволі строїла очі вродливому молодому чоловікові — а це іспанський герцог, делла Ріоне чи де Ларіонн, не знаю. І що вчора я виходила заради нього; я його бачила, але не дивилася на нього, а він на мене дивився. Кажуть, він закоханий в одну з панн Осман або Ошнар. Усі зайняті. Його вчора познайомили з Базілевич.
Майже розвиднюється.
Забула також сказати, що Базілевич вважає мене генієм — вона радиться зі мною і питає, що я думаю про того чи того і чи закоханий у неї Тансле — мене, яка «має талант розпізнавати людей». Вона ставиться до мене як до дорослої і вважає мене дуже проникливою. Я напускаю на себе таємничий вигляд і часто мало не втрачаю серйозності. Часто я мовчу з виглядом, ніби маю занадто багато сказати, хитаю головою або посміхаюсь, ніби сказала б все (якби говорила).
Наша вілла буде називатись Душенька.
Цієї зими я сподіваюся мати побачити Бореля, якщо Жерікке приїде.

Примітки

В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
Марі перефразовує свій акростих від 12 липня, вставляючи «Огидний» замість останнього рядка. ↩
«Робити дошку» — «faire la planche» (фр.) — плавати на спині або проводити час легковажно. ↩
В оригіналі французькою: «comme il faut». ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩