Неділя, 5 липня 1874

Прогулянка до Аннет-і-Лубен зачарувала мене — я дізналася там чимало чудових речей про рід людський.
Ми піднімалися — я, Поль, Еристофф, Боді, граф залишив внизу Діну з Базілевич, — і під час підйому принцеса Еристофф пліткувала про Базілевич, говорячи про неї як про цю Базілевич.
Пан Боді зі свого боку лихословив про пана де Нефарж, а на горі ми пили козяче молоко. Погойдалися на гойдалках — і це навело на думку, що треба завести таку й вдома, і «гігантські кроки» також. «Гігантські кроки» в білій сукні давали б чарівний вигляд — летиш, мов метелик.
Раптом бачимо: з'являється Базілевич, її чоловік, діти і Діна.
Ще трохи побули, потім спустилися. Я — з Базілевич, яка, спускаючись, пліткувала про принцесу Еристофф так само, як та — про неї.
Нічого серйозного, певно, не було сказано.
В алеї зустрічаємо маму — це її перший вихід після триденної хвороби.
До Пуону ми з Діною йдемо на прогулянку після обов'язкового Пуону; де Нефарж супроводжує. Що ж, під час цієї прогулянки була його черга лихословити на Боді — на його думку, Боді був лихварем; він говорив це, водночас запевняючи, що перший не починав, що Базілевич почала, що він нічого не каже тощо.
Де Нефарж — світська людина, бездоганно вдягнений, схожий на модну картинку (що, на мою думку, добре), але він занадто багато говорить.
Мабуть, він думав, що ми не розуміємо, — або радше хотів, аби думали, що він думає, що ми не розуміємо. Це було завуальовано, правда, але недостатньо — я ж зрозуміла.
Всі разом пообідали в готелі «Єуроп». Мені спала думка, що варто б прийняти Англійця в наш балаган. Бідний балаган без голови — я й є та маленька голова, та не наважуюся. Що я можу робити в п'ятнадцять років, що придумати, куди вести своїх людей у п'ятнадцять років. Я можу все і не наважуюся ні на що. Я не вмію надихати.
Ах, якби я була пані — як би ми веселилися! Сьогодні — така прогулянка, завтра — пікнік, потім — прийом у мене вдома; а потім танцювали б у круглому майданчику серед дерев на кінці алеї, потім — кінні та ослині прогулянки тощо.
Треба ж розважатися цими бідними забавами, раз уже ми в такому нікчемному місці.
Цей Англієць не говорить по-французьки, і це надає йому вигляду наївного блаженства. Він офіцер в Англії, шотландець; одна з його сестер — висока і гарна блондинка.
Після обіду я правлю екіпажем, запряженим двома кіньми. Мама, Діна і Поль (сіра сукня) — їдемо попрощатися з Гамбаром, не виходячи з екіпажу. Він зустрічає нас на музиці — сьогодні ввечері відкриття театрального сезону. Коли... вже не день, але ще не ніч — ми сиділи з Базілевич під деревом; проходить Макен, і я кажу мамі:
Мамо, треба взяти його до нашого балагану, так не годиться.
Хочеш, зупиню його?
— Ні.
Come here Sir, and sit down, — раптово гукнула Базілевич; він підійшов, і ми заговорили. Мені довелося перекладати для Базілевич надмірні компліменти: що він найкрасивіший пан, що це заради нього вона вдяглася минулої суботи, що сестра його гарна, але він — ще більше.
I am bashful, — сказав він, наївно й задоволено сміючись; я відповіла: I am ashamed to tell you such things sufficient to render bashful a young lady.
Поки всі були в театрі, я лишилася з Базілевич і графом — мама теж пішла в театр.
Кожен мав розповісти про свій характер, а спочатку треба було вгадати характер іншого і назвати його вади та чесноти. Граф — не дурень, але він молодий. Я поставила йому юність в докір.
Ця бесіда, побудована на тонкості й дотепності, була дуже приємна.
Повертаємося разом — Мерш, один бельгієць, проводжає нас, як і решта.