Середа, 15 квітня 1874 — Зошит 018

CZ ENUKFR

Я попросила маму не їхати до Генуї, а поїхати зі мною в суботу до Женеви, залишитися там півтора тижня, потім вирушити до Парижа, де провести місяць, а потім поїхати в X або Z — місце, яке оберемо на літо, — поїхати до Z, підготувати квартиру й виписати родину і собак, це буде приблизно в червні. Хтось повинен залишитися в Ніцці платити за 55. Мій план був і є чудовим і зручним. Мама не казала ні так, ні ні, але вела свою звичну гру: тягнула й дратувала. Просто на вокзалі я просила її залишитися; вирішили їхати до Вентімільї й там вирішувати решту. Від Ніцци до Вентімільї — плакали, нарікали, сварилися. Потім різні дрібні прикрості — забули мамині подушки, без яких вона не може спати, забули передати Стьопі чорний шовк для тітки Софі тощо тощо тощо. Але під кінець, як завжди, я стала осередком розмови й причиною невдоволення. Мені довелося запекло відгризатися — і зрештою я теж заплакала.

J’ai prié maman de ne pas aller à Gênes, mais d’aller samedi avec moi à Genève, y rester une semaine et demie puis nous rendre à Paris où nous resterions un mois et puis aller dans X ou Z, l’endroit que nous aurons choisi pour l’été, aller à Z et préparer un appartement et faire venir la famille et les chiens, cela serait à peu près en juin. Il faut que quelqu’un reste à Nice pour payer pour 55. Mon projet était et est magnifique et commode. Maman ne disait ni oui ni non, mais faisait son jeu de tiraillement et d’agacement. A la gare même j’ai prié qu’elle reste; on décide d’aller jusqu’à Vintimille et là décider pour le reste. Depuis Nice jusqu’à Vintimille on pleure, on se lamente, on se gronde. Puis diverses petites contrariétés, on a oublié les coussins de maman sans lesquels elle ne peut pas dormir, on a oublié de donner à Stiopa la soie noire pour la tante Sophie, etc. etc. etc. Mais vers la fin comme d’habitude, je devins le pivot de la conversation et la cause du mécontentement. Je fus forcée de me défendre vigoureusement à coups de dents et je finis moi aussi par pleurer.

Приїхавши до Вентімільї, не знаємо, що робити. Щоб уникнути сварки¹ на два тижні, благаю маму їхати, але цього разу вже вона не хоче. Стьопа і Маченька відʼїжджають, поїзд чекав маму і Діну, що вагалися, але вони не схотіли. Італійці любʼязні. Навіть після того, як поїзд пішов, я все просила, щоб ми їхали. Жорж телеграфував начальнику поїзда, щоб передати пану Бабаніну. Але мама не хоче — вона роздратована, невдоволена, мучить себе, а заразом і мене. Нарешті ми повертаємося — я, мама, Діна і Жорж. Головне горе для мами — це Поль: він мав їхати з нею до Генуї, бо дві жінки не можуть подорожувати Італією самі, але замість того він тікає з якимось Левітою, і коли ми виїжджали зі станції Монте-Карло, ми побачили його — він їхав у фіакрі в гору до казино з цим Левітою. Сумно казати, що цей нещасний хлопець геть пропащий. Він зникає на цілі дні, повертається о пʼятій ранку, проводить час із тридцятирічними чоловіками, актрисами й навіть кокотками — у чотирнадцять років! Господи помилуй! Його слід показувати за гроші. Я з жахом уже бачу той сором, який він нам готує своєю поведінкою, — не кажу вже про той, якого він нам завдає зараз, бо говорять лише про нього й звинувачують його матір.

Arrivés à Vintimille on ne sait pas ce qu’on fera. Pour m’éviter une querelle de deux semaines je supplie maman d’aller, mais cette fois c’est elle qui ne veut pas. Stiopa et Machenka partent, le train attendait maman et Dina qui étaient indécises, mais elles ne voulurent pas. Les Italiens sont obligeants. Même lorsque le train fût parti j’ai prié toujours qu’on aille. Georges télégraphia au chef du train pour remettre à M. Babanine. Mais maman ne veut pas, elle est irritée, ennuyée, se martyrise et moi aussi. Enfin nous retournons, moi, maman, Dina et Georges. Le principal chagrin pour maman fut Paul, il devait aller avec elle à Gênes car deux femmes ne peuvent pas voyager seules en Italie, mais au lieu de cela il s’échappe avec un je ne sais qui, Lewita, et comme nous quittions la gare de Monte-Carlo nous le vîmes montant la montagne vers le casino en fiacre avec ce Lewita. C’est triste à dire que ce malheureux garçon est complètement perdu. Il disparaît pendant des jours entiers, rentre à cinq heures du matin, passe son temps avec des hommes de trente ans, des actrices et même des cocottes, à quatorze ans ! Miséricorde ! C’est à montrer pour de l’argent. J’entrevois avec terreur la honte qu’il nous prépare par sa conduite, je ne parle pas de celle qu’il nous fait subir maintenant car on ne parle que de lui, et on accuse sa mère.

Примітки

В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩