Вівторок, 17 березня 1874

Виходжу пішки з татом (блакитна сукня, гарно); починає бути спекотно, й я стаю нещасною; нема нічого неприємнішого для мене за спеку: я не можу нічим насолоджуватися й стаю потворною. Ми приєднуємося до всіх біля 55; розділова стіна зроблена наполовину.
Їду у візку до міста з Маченькою. Старі Фюрстенберґи мене обганяють, старі безумці.
Мені нудно, й Ніцца стає нудною, пахне літом. Сонце пече. Моє найдорожче бажання -- поїхати, поїхати якнайшвидше! Ніцца можлива від листопада до середини березня. Коли я думаю, що засуджена жити в Ніцці, я плачу. Але плакати для мене дуже природно; ледве минає день, щоб я не плакала.
Увечері граю й виграю ще вісімнадцять франків. Я завжди [рада] виграти; ось що називається мати удачу.
Я серйозно вважаю, що вродливу Обеліск віддадуть за parvus Fedus. Для цього треба вірити, що він дуже багатий, інакше не віддали б таку гарну дівчину за Федуса, як він. Сьогодні тітка бачила герцогиню де Муші у візку, всю в рожевому, з Федусом; вона б не тримала його задарма завжди при собі й при Обеліску.
Виходячи від мами й зачиняючи двері, я вдарилася вухом, такий сильний удар, що він змусив мене плакати; мама злякалася, я прийшла до неї. Тоді ми говоримо про те, як і де ми будемо жити. Бо я намагаюся з усіх сил змінити наше становище, яке огидне. Я плачу заздалегідь від думки залишитися в Ніцці; ніщо не доводить мене до відчаю так, як ця думка!
Вухо мені боліло, й я плакала.
-- Поклади щось на нього, буде синець, вухо буде все синє, нічого не вдієш! -- казала мама.
-- Синець буде якраз для Ніцци, а для Ніцци нічого надто гарного й не треба! -- відповіла я, плачучи.
-- *Не залишимося ми в Ніцці!
-- Залишимося, я це бачу, буде як торік!*
Це справді жахливо -- жити в Ніцці завжди, завжди, завжди! Три місяці в Ніцці можливі, але завжди -- це понад мої сили! Я оплакую своє сумне існування щодня, щовечора, усе моє життя!
Я постарію, якщо занадто плакатиму, але це не моя провина; я страждаю, а якби не плакала, було б гірше.
Але досить сліз, страждань і болю; хай скажу кілька дурниць, щоб розвіятися.
Мама сердиться через Федуса, вона справді вірить, що цей чоловік мені подобається, й карикатурить його й глузує з нього. Дивні ці люди -- вірять, що Федус мені подобається, тому що він на мене дивиться!
Зрештою, він одружується, це неприємно покладе край жартам. Чому щойно мене дражнять якимось чоловіком, цей чоловік одружується? Що мені до того?
Ось ще один зошит заповнений, а від того тільки порожніший.
Я нещасна вже деякий час; коли ж я житиму, як люблю!
[Уривок, написаний, мабуть, раніше:]
-- 1 -- курка, яка несе яйця, зроблені з морозива з желе всередині.
-- 2 -- бальна сукня з темно-блакитного сукна й білого тюлю.
[Сторінки, додані до зошита]
Він ще не приїхав. На уроці я вимовила його ім'я й почервоніла, і так збентежилася, що сховалася за книжкою, ніби читала. Це ім'я сильно на мене діє. Але ніколи в житті й настільки я не кохатиму [когось], як його. Його, тільки його! Незрівнянний Гамільтон.

Примітки

Латиною: parvus Fedus -- «маленький потворний»; Марійчине прізвисько для Ламбертьє.