Понеділок, 16 березня 1874

Вітґенштайн, хвора, катається в купе. А її квазі-чоловік більше не зʼявляється. Чи не збирається й він одружуватися; чому б ні, це носиться в повітрі.
+ Сьогодні розважаюся. Їду до Леґрана, беру коричневий капелюх і замовляю собі чорний із Парижа. (О) -- Нічого з цього; я написала вчора навмання те, що вище, від хрестика до місяця.
Зовсім не розважаюся. Я стала дуже забобонною й зробила сьогодні вранці дуже складне загадування, яке, я думала, не вдасться. Це було так: якщо від цієї миті (пів на дванадцяту) і до того, як я сяду у візок і буду на вулиці, я не торкнуся волосся спереду й не побачу себе в жодному дзеркалі, хай там як. Я була вдягнена й у капелюсі. Відомо, як мені важко не торкатися волосся й не бачити себе в дзеркалі -- їх у нас стільки, не можна ні ввійти, ні вийти з жодної кімнати, не опинившись в оточенні дзеркал). Я мусила ходити, опустивши очі. Я була вдягнена об одинадцятій, бо думала виїхати з мамою, але вона поїхала на похорон блаженного Халкіонова. Я була певна, що не дотримаю обіцянки; як уникнути того, щоб побачити себе в дзеркалі, -- забуваєш, так легко, входячи, наприклад, у вітальню або їдальню, мимоволі себе бачиш. Я заплуталася; я почала говорити (вище), що якщо я не побачу себе в дзеркалі й не торкнуся своїх маленьких завитків від пів на дванадцяту до хвилини, коли буду на вулиці... тут я перервалася, але ось що мало бути далі: отже, якщо я дотримаюся цих обіцянок, я буду... Не наважуюся сказати що, я буду... це божевілля, абсурд, що спав мені на думку, бо я ніколи про це не думаю, ну, я буду княгинею Вітґенштайн. Чи ж не дивне божевілля без назви. Але це так. Я зробила це заради розваги, бо вважаю, що для мене стати княгинею Вітґенштайн -- річ неможлива, кажуть, що він одружений, та й це було б неймовірно! Отже, даючи обіцянку, я думала, що дотримати її буде неможливо, більш ніж неможливо, і я давала її тому, що стати княгинею Вітґенштайн було ще більш неможливо. І я заздалегідь дивувалася: як дурниці бувають правильні -- я дала неможливу обіцянку заради неможливої речі, яка не може статися, й відповідно я не можу дотримати обіцянки.
Але щоб мати чисту совість, я робила все, щоб її дотримати, й сама не помітила, як настав час виходити. Щоб не торкатися волосся, я весь час не знімала капелюха, а щоб не побачити своє відображення, наказала принести сукню в куток вітальні. Цю неможливу обіцянку я дотримала всупереч усім очікуванням; я страшенно здивувалася, опинившись на вулиці (блакитна сукня, гарно? погано? не знаю, я себе не бачила) і дотримавши обіцянку, справді й цілком дотримавши, без жодного лукавства. Їду до Леґрана, вдягаю коричневий капелюх, який лише терплю, і біля Бакіса знімаю його, щоб ніколи більше не вдягнути.
Але перед тим (чорний капелюх) ми їдемо на Прогулянку; княгиня Суворова була в Протоці, вона дивиться на мене й проводжає мене очима, доки вже не видно. Потім повертаємося (коричневий капелюх) шукати дідуся, який теж у Протоці зі своїми друзями, графом де Шарсі [?], здається, його племінницею й ще не знаю ким. Коли візок зупинився й я кликала дідуся, граф де Ламбертьє, який проходив із панами англійського вигляду, зупинився.
-- Дідусю, дідусю, хочете поїхати у візку? -- а Діна мені каже:
-- Ось Ламбертьє на тебе дивиться; я зробила вигляд, ніби нічого не чую. Я зійшла з візка, не дивлячись на позирача, щоб дідусь міг легше сісти.
Сьогодні я ненавиджу малого; він дивився, весь час усміхаючись; дивиться, ніби він моя тітка або мій найближчий друг; не соромлячись, як дивляться на букет або коштовність. Це незрозуміло; я не настільки дурна, щоб думати, що подобаюся йому, що він вважає мене гарною; у таких випадках дивляться інакше й чинять інакше, знаходять спосіб, щоб їх представили. Але ця тварюка про це не думає, і з виду ніби каже: яка мила дівчинка, чарівна або оригінальна дитинка -- й іде собі далі, а я ображена, не через нього зокрема, а загалом. Якби я коли-небудь із ним познайомилася [sic], я б не знала, як поводитися; навіть коли я бачу його лише на вулиці, мені здається, ніби він у нас удома; я б боялася бути фамільярною. Але, гадаю, я ніколи з ним не познайомлюся, не можу собі цього уявити; мені здається, що він завжди буде вуличним позирачем. Не знала б, як з ним розмовляти, але досить про нього.
Увечері ми піднімаємося на третій поверх дивитися на сад Муші, ілюмінований і освітлений; оркестр грає в саду, й візки підʼїжджають без кінця. Не люблю на це дивитися, мені псується настрій; поки пишу, звуки оркестру долітають до мене й бентежать. Я здаюся собі надто жалюгідною й надто нещасною, коли бачу, які інші щасливі. Невже ніколи я не житиму, як люблю? Я знаю, що мій час ще не настав, але плачу, бо не знаю, як я житиму, коли він настане. Я дивлюся на цей ілюмінований сад, слухаю цю музику, бачу товариство, що зʼявляється поміж дерев, і я нещасна, заздрю, плачу.
Я обожнюю ілюмінацію й музику просто неба ввечері, це мене захоплює; тоді я бажаю товариства, суспільства, одним словом -- жити, як люблю!
Е, Боже, я не янгол.
Від вечері то одне вухо в мене горить, то інше. Кажуть, якщо праве -- про тебе говорять добре, а якщо ліве -- погане. Щопонеділка ввечері моя люба тітка приймає гостей; мабуть, говорять про мене; одні мене шматують, інші захищають; захист довгий, бо праве вухо горить уже більше години. Як я вірю в дурниці! Боже, пробач мені, якщо це гріх -- вірити в них.

Примітки

В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі англійською: «accordingly». ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі англійською: «English looking». ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩