Неділя, 15 березня 1874

У церкві (блакитна сукня, гарно) я не можу терпіти свого коричневого капелюха; давно його не ношу, чорний теж починає набридати. Дивуюся, як я могла носити таку карикатуру, як коричневий.
Я думала, що побачу барона в церкві, і справді побачила, але він прийшов лише запитати маму, чи оплачені квитки на карнавал; я очікувала більшого.
Розповідають цілий роман про нього й закохану Ле Бек, яка нібито закохана в барона, а барон у неї, але мама й увесь ареопаг його не хочуть. Кажуть, ніби Ле Бек дуже нещасна й захворіла через це. Мама й Ле Бек були в церкві, бідний Верман теж. Бідні душі!
Іду по свої фіалки, і ми повертаємося.
Іду пішки з Маченькою, Стьопою й Валіцьким; я дуже рада йти пішки, маю таку нагоду раз на місяць, та й то не завжди. Ми вчотирьох ідемо на Прогулянку, але Стьопа лишається на лавці, а ми йдемо далі. Що це з моїми хрещеним татком і хрещеною мамкою -- вони витріщилися на мене й обернулися, щоб подивитися на мене. Що з ними, з цими дурними німцями; чи вони ще сердяться через капелюх маленького Шарля? Щодо нього, навпаки, він завжди відвертається, ніби мене боїться. Ми йдемо до 55, але кілька разів проходимо повз Протоку, де серед вульгарних мух є кілька гарних. Мама, тітка й Діна приїжджають по нас; тож у візку нас пʼятеро, а Валіцький шостий на козлах. Мама, тітка й Валіцький лишаються на вокзалі, а ми їдемо до Румпельмайєра. Раптом входить Люсі Дюран із двома молодшими сестрами. Ми вітаємося, й я обмінююся з нею кількома словами, але я вражена її манерами. Дивуюся, як її терплять у будь-якому салоні. Діна, яка несла тістечко до рота, завмерла, і її рука залишалася нерухомою, поки Люсі була в кімнаті; Діна дивилася на неї не відриваючись, така була здивована, вражена й скандалізована манерами вродливої іспанки. Справді вона більш непермісна [sic]. Діна повертається, а я знову йду на Прогулянку з Маченькою шукати дідуся, якого ми не знаходимо.
Цього року всі одружуються, починаючи від нашої великої княжни Марії, потім герцог Гамільтон, і навіть у Ніцці, де ніхто не одружується, дочка префекта вийшла заміж. Варродель одружився, Потьомкін одружився, старша панна Сабатьє виходить заміж за пана Берніса, і нарешті -- о диво! -- хай вгадають, хто одружується. Та це чоловік, якого вважали неодружуваним, це... це... це Джон де Левін. Ну хіба ж це не дивовижно, разюче й неймовірно! Він бере молодшу панну Сабатьє, за якою дають два мільйони посагу. Втім, це лише чутки. Забула одне велике весілля: великий князь Микола, син Костянтина, бере панну Скобелєву, сестру княгині Белосельської.
Повертаючись провулком, зустрічаю Конкісту, Ламбертьє й третього, якого не змогла впізнати. Наш візок притиснув їх до стіни.
Вони виходили від герцогині де Муші. Обеліск -- Фульхра, тоді як граф -- Федус.
Поль був дуже нечемний і дивний за вечерею. Він виписав із Парижа свіжих огірків, з яких обіцяв продати мені два. Тепер відмовляється продавати, пропонує всім, крім мене, й сердиться, коли Бете пропонує мені свою порцію. Це видалося мені вражаюче нечемним і ґротескним.

Примітки

В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі англійською: «stared me». ↩
В оригіналі латиною: «Fulchra» (так у тексті, від pulchra — «гарна»); прізвисько, яке Марі дала Обеліску. ↩
В оригіналі латиною: «Fedus» (від foedus — «потворний»); прізвисько, яке Марі дала Ламбертьє; далі в щоденнику — Федус. ↩