Четвер, 26 лютого 1874

Мама вся в сльозах входить до вітальні -- Діна знає. Я йду до неї лише ввечері; нерозумно навʼязуватися, коли людина в горі. Єдиний утішитель -- час.
Я була дуже роздратована сьогодні вдень на Прогулянці: проїжджаючи повз Бореля, який прогулювався у себе на балконі, я почервоніла. Це непростимо! Я швидко обернулася до тітки, ми були самі (коричнева сукня, гарно). Цей капелюх мені страшенно набрид, і я замовила інший у Мортьє. Тірольський жахливий, я його не візьму.
Вона розповіла мені, що вчора, повернувшись з Монако, вони вечеряли в «London House» й що Борель, Еміль, Кінські тут-таки в «London House» билися об заклад, хто краще стрибатиме через скакалку, чи щось таке.
Цей Борель, мабуть, бачив моє огидне, нестерпне, дурне, непристойне, недоречне почервоніння, і якщо він памʼятає попередні роки, то я, певно, така сама неприємна йому, як той божевільний мені. Я справді не можу собі простити цього почервоніння! Якби ж він хоч його не бачив!
Ми зупиняємося на кілька хвилин біля музики. Потім забираємо Стьопу, Валіцького й Поля і бігаємо скрізь у пошуках рулетки для Стьопи. Повертаємося вже дуже пізно.
Одразу після вечері ми сідаємо за гру. Я розставляю стіл, граблі, таблиці, я -- банкір, пʼять франків у банку. Гра була досить серйозна для нас, нас було -- Стьопа, Валіцький, Поль, Маченька і якийсь час княгиня. Тітці вистачило терпіння крутити від сьомої до десятої години вечора. Мені траплялося платити по десять франків за раз і більше, що чимало, коли граєш на дрібні монети. Поль зривав банк кілька разів, коли в ньому набиралося тридцять франків і більше.
Я виходжу з гри, вигравши близько девʼяти франків, не рахуючи пʼяти. Я буду великою гравчинею! Аби тільки мати гроші.
Ми не носитимемо жалоби, а я б хотіла; я вже уявила собі легку родинну жалобу, чарівну. Яка ж я безжалісна й безсердечна. Пробачте мою легковажність, Боже, я божевільна й дурна.

Примітки

В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩