Четвер, 15 січня 1874

Чи могло бути інакше? Чому я могла думати, що цього разу буде краще, добре?
І щоразу мені здається, що буде інакше, що я помиляюся, що буде добре! На перегонах я була найнещаснішою. Перегони, тобто суспільство і вбрання були надзвичайно блискучі. Хоч як критикуй це товариство, все ж це товариство, і добре.
Графиня Гарзінська, віконтеса Віж'є, княгиня Лабанов, княгиня де Шіме, герцогиня де Муші -- з чоловіками, крім Лабанова, який був із дочкою. Все це -- гарні імена, гарні вбрання й гарні жінки.
Усі вони були разом, знають одне одного, розмовляють, веселі.
Ми, самі, убогість убогостей, добре вдягнені -- але я б волила не бути! Сказати те, що я відчуваю, описати моє обурення, заздрість, злість, приниження себе -- занадто важко і не може бути виражене моїм грубим і запиленим пером. Що більше всі розважаються, то більше я роздираю собі серце й душу. Це не для мене, кажу, мені лише чотирнадцять, але ж колись мені буде шістнадцять!
Боже мій! Я дуже страждаю, але ще недостатньо, щоб заслужити нагороду.
Тітка почувалася так само жалюгідно, гірше за мене; хотіла це від мене приховати і від цього була ще жалюгідніша. Безліч гарного світу, незліченні карети; пани Воерман і Ламбертьє пішли по княгиню Лабанов і її дочку. Княгиня з Воерманом, а дочка з Ламбертьє.
Одне слово -- усі з пристойного світу, а я, нещасна, дивлюся із заздрістю на те, що їм належить за правом, і на повсякденні речі.
Жалість жалостей, убогість убогостей. Я була рада після другого забігу повернутися до карети. Нас четверо: я, тітка, Діна й Поль, цей негарний невихованець, що бігав на всі боки.
Карета-монстр поїхала, повна дам, і Ламбертьє на козлах. Я не змогла розгледіти, хто були ці дами.
Від'їжджаємо останніми, бо треба було чекати мого брата, який поводиться як бурчун, як невихований мужик. Ґальве не було. Тібе підійшов поговорити до нашої карети. Перегони були блискучі, для Ніцци особливо. Була запряжка дофінє. На Прогулянці ледь можна проїхати. Я була така нещасна, що ледве бачила коней і нічого не зрозуміла. Скільки разів я собі казала: що більше всі розважаються, то більше я в розпачі! На перегони їдуть, щоб бачити, зустрічатися, знайомитися!
Ми двічі проїхали по Прогулянці, набитій, заповненій каретами й пішоходами. На Вокзальній алеї (коричнева сукня, гарно) зустрічаємо маму -- обірвану з обірванцями. О! нещастя!
За обідом я не розмовляла, але не мала незадоволеного вигляду. (Пані Анічкова й Маченька.)
Тоді мама каже:
— Мусся, вона сама не знає, чого хоче, бо вона розпещена; вона хоче чоловіка, але це занадто рано, далебі. Це привело мене в сказ; я хотіла плакати, кричати. Ось як тлумачать мої почуття! Ось як мене розуміють! Не хочуть зрозуміти, чому я незадоволена, бо самі це відчувають і знають і хочуть лише приховати.
Боже Великий, пробач мої нарікання! Але дай нам пожити хоч мить так, як я люблю, як усі ці люди живуть. Зніми з наших голів прокляття, спаси мене, прости мені!
Я справді страждаю. О! якби ми могли жити як усі ці люди, як ніццький світ хоча б!
Я плачу від люті й заздрощів!