Субота, 27 грудня 1873

Щойно прочитала «Апокаліпсис» і розумію не більше за інших. Я дрімала кілька разів і застукала себе з носом, похиленим над книгою, але щойно я дивилася кудись убік, сон зникав; пів на одинадцяту вечора.
Уранці сильно дощило, але близько полудня чарівне сонце. (Як і я.) Проводжаємо маму й тітку на вокзал (коричнева сукня, непогано), потім іду примірювати білу сукню до Моньє.
Гарний день, кілька крапель дощу крізь сонце. Цього року не було осені -- коли ллє шість тижнів, усі виходять у дощовиках, з парасольками; карети, навантажені болотом, обприскують нещасних пішоходів; завсідники потроху зʼїжджаються, зʼявляються на набережній і озираються ліворуч і праворуч здивованим, задоволеним поглядом, який ніби все й усіх впізнає. Чужинці, що приїжджають уперше, обходять місто з гордовитим видом, проходять набережними, натовпом зупиняються дивитися на хвилі, що набігають на набережну, несучи каміння, й іноді купаючи надто допитливих англійців або тих, хто хоче ними здаватися, -- тих, що стають на лавки й голосно розмовляють, показуючи не знаю вже що в морі кінчиками своїх парасольок; а далі ці натовпи, приліплені як мухи на краю мосту, милуються Паільоном, коли цей грізний потік котиться з нестримністю Стіксу й люто вривається в море, бʼючись із хвилями, які забарвлюються його водами. Усе разом нагадує масу кави з молоком. Коли купальні кабінки прибрані на саму набережну, а купальники перетворюються на візників, слуг у лівреях тощо, тощо.
Починають нарікати на погану погоду; сонце зʼявляється на годину, і в «Ехо» пишуть статтю про це світило, що дає світло тощо. Пані Проджерс зʼявляється, величаво розкинувшись у своїй вікторії, задерши носа, з капелюхом десь за межами голови, ноги вкриті хутром сумнівного походження. Пані віконтеса Віжʼє теж приїздить, у допотопній мушлі, яку тягнуть шалені дракони, й оглядає перехожих з видом феї, що повернулася відвоювати свої володіння що їх у неї відібрали. Зʼявляється Борель, увесь у блакитному, зі своїм гарно стриженим пуделем, спершу пішки, потім у двоколісці чи іншому фантастичному екіпажі; далі великий Одіффре, що, не зумівши виїхати, влітку ховався, аби мати шарм приїжджого. Нарешті, нарешті зʼявляються Фолкнери, леді Говард із рудим чоловіком і товстий Мерк: неподільна трійця. На цю пору Ніцца вже затоплена кокотками всіх ґатунків, і нарешті видно герцога Гамільтона: спершу він зʼявляється пішки, але завжди здається, ніби він ширяє над землею; ледве кілька хвилин постоїть, розмовляючи з кимось, як кидається у свою диявольську карету запряжену, що її мчить щур; його, може, іноді видно перед «Англетером», з тростиною, обпертою на кінчик ноги, або з леді Говард і Ко, але завжди пролітаючи набережною стрілою, а потім видно його пишний віз і скакуна з опущеною головою біля дверей будинку 77. Близько пʼятої з Мерком -- обох несе разом до цього таємного палацу, або ще під дощем, у білому каучуковому плащі, без парасольки, запалюючи цигарку -- завжди в бік цього житла. Або ще з маленьким італійським маркізом; кумедно бачити дві спини поруч. На перегонах його видно в тому гайку, на тій терасі, де він сидить з Лаїдою (оскільки він Алкібіад) і їсть. Він сидить, і в нього вигляд, ніби він у повітрі і летить, як стріла.
Годі про нього.
Я забула про батаклани: Ґро (Моріс), вічно жадібний ухопити когось під руку; Саетоне з його гордовитим видом, кілька інших інфузорій та інші молодики, менш примітні, але зворушливі.
Бали, вечори, концерти, перегони змінюють одне одного. На трибунах видно все тих самих графинь де Сапрісті, герцогинь де Пішов-Вон і герцогів де Босоніг. Усі вельми поважні та з найвищої знаті. Видно герцога Гамільтона, як він, кульгаючи з тростиною, піднімається й спускається сходами трибун, свище з безтурботним нахабним видом і зникає у ваговій.
Але найцікавіше і найзабавніше -- це іноземний батаклан, новий, як Ґалве. Усі про них говорять. Вони так відрізняються від інших; у них іноземний шик серед іноземців. Але я говорила лише про осінь, а ось уже розпал зими.
Пані дʼОзак з її по-дитячому дратівливим і дурним сміхом, матуся Мішель, польські племена, люди, яких ніхто не знає, зрештою -- кокотки.
Цього нещасного року нічого з усього цього.
Але повернімось до наших баранів; іду забрати Гічкок, і ми йдемо пішки; я вдягаю плащ-конспіратор і веллінґтонські чоботи. Було жарко, поки йшла до Лаїди; хотіла його зняти, але, помітивши Ламбертьє, хочу, щоб він його побачив. Обидві Ґалве у великих небесно-блакитних убраннях стоять біля вікон із панами. Я не впізнала маленьку -- так її змінило вбрання й блакитний бант спереду. Беру карету, щоб доїхати до будинку 17 і повернутися подивитися на Ґалве. Так вигляд у них не зовсім пристойний; принца немає, тож при них огидний чорний герцог де Ла Конкіста.
Увечері княгиня запалює (а ми з нею -- я й Діна) різдвяну ялинку для Наді, яку купила в «London House» за сто франків. Ця ялинка нагадала мені дитинство. У мене його ніколи не було, дитинства!
Покликали Фортюне, і йому дозволили вибрати; бідний малий, він був дуже радий. Огидні й нетактовні діти Анічкових навʼязалися; їм теж щось дали. Є бонбоньєрка для нас усіх, мама тощо, тощо -- навіть Соломінка й Гічкок. Сцена відбувалася в жовтій вітальні з такими дійовими особами: я, княгиня, Діна, Соломінка, Гічкок, Надя, дідусь і діти Анічкових. Страйкери обідали в нас; мені не подобаються ці вільні манери.
Соломінці дісталася бонбоньєрка у формі поштової посилки; було надруковано: «Посилка»; «від Серба», -- додала я.
Треба знати, що тут є один сербський пан, я не знаю його прізвища, який мешкає в пансіоні (Бюксерле), як і Тормосов, і про якого той увесь час говорить; щоранку він приходить і каже:
— А знаєте, що Серб утнув? тощо.
Валіцький уже кілька днів жахливо нас смішить, випереджаючи Тормосова і кажучи щоранку, що то Серб проковтнув нічні сорочки, то він зʼїв увесь обід він забрав усі папери з кабінету, а востаннє -- обгриз дзвоник. І я вже не можу думати без сміху про цього нещасного Серба. У Соломінки була в роті цукерка, коли вона прочитала: Серб; вона мало не вдавилася і довго не могла віддихатися від сміху, не спроможна вимовити слова.
Зрештою я, Марі, закінчую довгий ряд дурниць і йду спати. Хто має вуха, нехай слухає те, що я уві сні скажу своїй подушці.
Амінь.
на полях
Апокаліпсис нагадує мені листа, якого Валіцький написав Макарову. Кінь без хвоста і рейки без насипу -- це не птах тощо, тощо, тощо.

Примітки

В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі італійською: «Autunno». ↩
В оригіналі англійською: «waterproofs». ↩
В оригіналі англійською: «pleased». ↩
В оригіналі англійською: «dog-cab». ↩
В оригіналі англійською: «Wellington boots». ↩