Я уявляла, що, приїхавши, я, мама, Діна, Ладож і ще хтось підемо на Стрільбу, що влаштуємося там, будемо розмовляти, зрештою, що поводитимемося як порядні люди. Це для мене таке велике задоволення, і лише раз на рік; мені здається, що жертва була б невеликою. Але ні, щойно приїхали -- йдуть грати, а я, бідна моя душа, мушу стояти позаду спин усіх розмірів і видів; але хай уже, бо я сподівалася піти на Стрільбу. Нарешті мама встає, і (я, мама, Діна і Ладож) ми йдемо, але так жалюгідно, що, спускаючись по першій терасі, я вже була нещасна. Коли ми підійшли до входу, я питаю -- і мені кажуть, що місця безкоштовні, але треба мати квиток, бо це ще не змагання. Тоді мама зупиняється там, де під час Стрільби завжди стоїть натовп безкоштовних глядачів. Я благаю повернутися до зали, бо це було горе. Штопор двічі крутонув мені в горлі, і я задихалася від люті. Мама нічого не хоче для мене зробити. Ми повертаємося. Я б воліла бути під землею, ніж у Монако. Стояти дві години біля столу й милуватися потилицями та спинами, зносити нахабні погляди перехожих, яким я, звісно, виставлена, стоячи сама позаду стільця. Знати, що там стріляють, що... Я ледве стримувала сльози, розмовляла з Діною зі стиснутими губами, і з кожним словом боялася розплакатися. Це не ця жалюгідна сьогоднішня Стрільба мене бісить, а загалом моє життя! Навіть у Ніцці ніякої ваги, ніякого становища; найбільше задоволення -- це найбільший розпач для мене! Так, розпач справжній! Я так жити не можу! Це понад мої сили, не можу так далі. Я доведена до відчаю! До безмежного відчаю. Гадаю, це нерви, бо неприродно плакати так, як я плачу весь час, поки пишу. Гадаю, що в мене був найнещасніший вигляд у світі; я палала. Нарешті тітка бере мене з собою на балкон, вона курить. Там я не витримую (починаю ридати; щоб заспокоїтися, стаю навколішки й молюся, як щовечора; справді повертаюся спокійнішою) і пускаю сльози без єдиного зітхання, бо вони давно хотіли вийти. Хотіла поскаржитися, але боялася заплакати вголос. Витираю якнайкраще очі, і ми повертаємося до тієї проклятої зали. Я рахувала миті до потяга. Щоб не запізнитися, я почала за півгодини до від'їзду говорити мамі. Але вона грала монету за монетою, казавши щоразу, що це остання. Це мене зводило з розуму; нарешті лишається п'ять хвилин, я благаю йти, я вже втратила голос, у моїх словах чутні сльози, і дихання мені ставало дедалі важчим. На щастя, ми їдемо, інакше я б, може, мала нервовий напад, бо я відчувала, що ось-ось засмію́ся, заплачу, закричу. Боже мій, за який гріх я засуджена на безперервну муку! Чому я через кожну дрібницю мушу влаштовувати драму! Як інші щасливі: приїхати, поїхати, залишитися -- для них це такі прості речі, а для нас вихід і повернення -- це драми на п'ять дій і дванадцять картин. І це я граю цю драму, бо їм байдуже, вони як дерева; їм нічого не треба, аби тільки не вмерти з голоду й не потрапити під дощ, а до того ще бажання вбиратися та грати! Але я! Це інакше, я себе шматую, я себе вбиваю, я не можу так жити! Я занадто нещасна!