Я не отримала «Ґаліньяні» й нічого не знаю. Пані де П'єрле приходила; я виходжу пішки (коричнева сукня, добре), волосся вже не таке суворе, як раніше, воно укладене в гарному безладді. Волію пройти провулком, а потім бульваром Дюбушаж, здається, бо пані Прістітіфф там мешкає. Ось уже троє, хто з набережної переїхали до цього злощасного кварталу: ми, Муші та дама, яка сміється. Щойно на авеню де ла Ґар я помічаю Еді з його дружиною, диво. Я зупиняюся біля крамниці, щоб вони не дивилися мені в спину, пропускаю їх уперед; коли вони проходили, я бачила у вітрині, як у дзеркалі, що Мадам прошила мою сукню очима. Але вони теж зупиняються, щоб я їх обігнала, тоді я питаю в Тенара про ціну віял; потім ми їх наздоганяли, звісно¹, ненавмисно. Сьогодні грає військовий оркестр, хороша погода, не багато сонця, цього світила, що дає світло та життя. Гічкок треба зайти до Вісконті; неподалік я бачу своїх любих (Прістітіфф), я сміюся здалеку, вона теж; я йду за ними осторонь, щоб пройти поруч, заходжу до Дельбеккі й купую золоте перо, яким тепер пишу.

Я йшла за нею, як школяр. Боже, якби я була чоловіком! Якщо, будучи жінкою, я через жінку роблю дурниці. Я б купила перо так само, як і пару капців, аби тільки йти за нею, бо вона була біля вітрини Дельбеккі. Я її тоді втрачаю, але за мить знаходжу знову на мосту, дорогеньку, але було б надто дурно йти за нею, тож я проходжу набережною Фокеян і тоді вже остаточно її гублю. Я рада, що маю мету для прогулянки, нехай простеньку, але все одно -- вона чарівна. Я зразу ж їду в кареті забрати Бет; ми -- я і вона -- їдемо до «Лондон Гаус», а Діна -- ах, мушу сказати: сьогодні вранці Халкіонов зайшов уперше після хвороби, бідний хлопець, і Діна так почервоніла, що пішла вдавати, ніби шукає щось у шафі, але це ніяк не проходило, тож вона тихенько вийшла. Є щось чи нема? У будь-якому разі це дуже неприємно. Отже, казала я, Діна і Гічкок ідуть гуляти, поки ми в «Лондон Гаус». Тамтешні тістечка -- ні в кого таких нема. Я грала на фортепіано, коли прийшли сказати, що пані Ґаєвська запитує Бет. Пані Ґаєвська -- це дама, яку мама познайомила в Монте-Карло і яка зробила візит; я не надто задоволена, мені здається, що вона не зовсім... ну, побачимо; я сходжу вниз. Мене їй представляють, вона знаходить, що я схожа на маму. Я одразу бачу, що це за людина: це пані Бекетова, така ж проста, мила, вільна, граціозна, гарненька, трохи пухка, але гарненька; вона мені цілком нагадує Бекетову; висновок: вона чарівна. Це одна з тих жінок, які подобаються чоловікам і дітям, як я. Коли вона відходила, я не втрималася й сказала: «Яка чарівна жінка!» -- вона почула, бо обернулася сказати щось. Ми побачилися в провулку біля воріт. Вона не порохнява, а елеґантна й граціозна, як пані Бекетова; у ній є щось приваблива, я нею майже зачарована.

[Примітка: 1875. Просто російська кокотка, ця Ґаєвська.]

Але за обідом Гічкок збожеволіла¹. Вона чіпляється до кожного слова, претендує на те, що не виходить з мамою, каже, що завжди виходила в товариство з сім'єю, в якій працювала. Це вже занадто, але я мовчу. Тоді вона назвала всіх брехунами, що всі брешуть тощо, тощо; і все це тому, що Діна їй побіжно сказала, що, може, піде з нею до пані Теплакової, яка запросила Гічкок до себе щось сказати; тоді я кажу, що, напевно, Діна не піде, і Діна теж каже, що не піде, і тоді ця потвора почала казати, що брешуть, що це неправда, і всілякі значні нечемності. Тоді дуже чемно я їй кажу, що те, що вона говорить, у нас вважається великою грубістю. Але я справді думаю, що вона кретинка, а до того ще нахабна й зла. Соломінка, яка тут, питає мене, в чому справа, бо це вже мало вигляд сварки. Я починаю їй перекладати, коли кретинка каже мені говорити французькою, щоб вона могла судити, чи я кажу правду; я була страшенно розлючена, але нічого не показала й задовольнилася тим, що сказала їй: «Я не очікую, щоб люди сумнівалися в тому, що я кажу, ніхто не сумнівається в тому, що я кажу»² тощо, тощо; тоді вона виправилася, але загалом вона груба й нахабна до крайності³, а до того ще й дурна як сама дурість. Вона кінчила тим, що пішла, жбурнувши серветку мені в тарілку. Я б розлютилася, якби це не була така жалюгідна, підла⁴, презирлива потвора. Я спокійна, бо не була нечемною, але вона, мабуть, має якусь причину бути такою. Справді, я не чекала стільки зухвалості. Потім я голосно пояснювала, чому мене обмовляють, сказала, що завжди я винна, тоді як невинні ягнятка завжди осторонь, як... зрештою, я все сказала. Хотіла б помирити Соломінку і Бет. (Саме зараз, коли пишу, Діна приносить мені рожеву прикрасу від графині де Музе, яка щойно приїхала з Парижа. Яка вона люб'язна; це увага й пам'ять, які я ціную.)

Бет іде до пані Ґаєвської, а Соломінка до Мійє.

Я заклопотана всіма цими бридкими справами й зовсім не страждаю; мені навіть здається, що нічого не сталося; це як коли крапля вина впаде у воду -- бачиш, як вода темніє, але поступово звикаєш і починаєш вірити, що це справжній колір, що це чиста вода. Колір змінився, але змінився настільки цілковито, що питаєш себе, чи був він коли іншим. Я така сама: я сумна й байдужа, але не страждаю; мені навіть здається, що так було завжди. Боюся прокинутися, бо я занадто спокійна.