Неділя, 7 грудня 1873

За три дні.
Три дні! Для мене — мить, для них — століття.
Я йду з Гічкок до англійської церкви. Я свіжа, бо встала о пів на дев'яту, повчилася, поснідала, і вже до церкви (синя сукня й капелюшок, добре). Нікого цікавого не було — всі порох; справді, англійки стерпні лише першої якості, решта — жахливі огиди. Пан Говард із Ліз і Віллі були там — ми бачилися. Ми маємо сьогодні обідати в них. Я беруся за італійський переклад, коли мама кличе мене виходити. Дідусь теж іде; він такий роздратований ці дні, майже нестерпний, і ще надумав їсти мандарину просто на набережній — я хотіла б сховатися під карету. Він шаленіє як божевільний на мене, хоча я не кажу жодного образливого слова, і йде додому. А в кареті ми бачимо князя й княгиню Фештітіц — даму, яка сміється.
Я скрикнула від радості й дуже задоволена, що знову їх бачу. Ще одні друзі, яких я не знаю.
Страшенний вітер; я переодягаюся (коричнева сукня, чорний капелюшок, добре). Я трохи змінила зачіску на краще й задоволена. Ми їздимо кілька разів на набережну — я, Бет і Діна. Яка Ніцца жалюгідна! Нікого, жодного обличчя, на якому можна було б зупинити погляд, жодної карети молодого чоловіка. 15 січня починаються перегони й стрільби. Нещасне існування, сумне животіння. Близько шостої ми йдемо до Говардів. Обідаємо, як звичайно, у них. Потім піднімаємося, як звичайно; я дражнила Ліз Тібетом — вона стала збудженою й сміхотливою. Я добре вгадала.
Елен — чарівна дівчина, і вона мене обожнює. Ми залишили всіх у блакитному салоні й ходили по великому. Вона запитала мене, чи я люблю романтичне. Я відповіла, що люблю те, що романтичне й добре, але ненавиджу дурне романтичне. Досить безглузда відповідь, їй-богу.
(У кареті ми говорили з мамою про нечистих і пристойних. Я сказала, що англійці — пристойні. Тоді Діна:
— Але Гамільтон — який він завжди неохайний.
— Ні, він не неохайний, а пристойний.
Мама: — Хто?
Я: — Гамільтон, герцог.
Мама: — Він завжди неохайний.
— Та ні ж, це лише ззовні, поверх костюма, але він охайний, його сорочка чиста.
Діна: — Ну, я не була всередині й не знаю, але зовні він завжди неохайний.
Я говорила дуже спокійно, не почервонівши; лише не змогла стримати легкої усмішки. (Ніжне й меланхолійно радісне почуття охоплює мене, коли я говорю про нього.)
Ми цілувалися може тисячу разів цього вечора. Справжня дружба! Ах, дівчатка. Я цілком вільна з ними й особливо з Елен. Я відчуваю справжнє задоволення від зустрічі з нею. Це рідкість для мене. Я навіть рідко відчуваю бажання її бачити. Я хотіла, щоб вона розповіла мені «Розпусне життя». Пані Говард прийшла побути з нами. Я йду з жалем — це теж рідкість для мене. Я ходила по салону з Елен і думала про нього.
Поль був із нами. Гадаю, Тібет буде ображений, а Поль шефі. Мені все це цілком байдуже.
Вони показали нам сукні. Для своєї я написала до Ворта.
Ах, як мені нудно! Подумати, що завтра треба буде встати, їсти, вчитися, вийти, знову вчитися, знову вийти й лягти, щоб знову встати — без надії, без мети...
«Я ніщо тощо». Аби тільки добрий Бог не покарав мене за мій ропот серед достатку й щастя.
Я вигадую нещастя, я їх фабрикую.