Середа, 26, четвер, 27 листопада 1873

Пишу щоденник одразу за два дні, почнімо з середи. Нічого примітного; Верман приходив, його перший візит тут. Мушу сказати, що я мала честь бачити свого славетного батька. Ми з мамою вийшли з карети й посеред Мушиної протоки (як я називаю місце, де сидять усі ці дурні на набережній) бачимо тата; він підводиться й вітається — просто подає руку мамі, потім мені — і починає:
— Треба бути простішою, цього завжди вчаться. (Мушу ще сказати, що він зауважив Полю, що панночці непристойно стільки вчитися, як я, що залишається лише обстригти волосся й стати нігілісткою. Який варвар! Який дикун! Треба бути невігласкою, щоб бути пристойною. Нічого не скажеш, гарно.)
— Я завжди проста.
Потім кілька загальних фраз. Потім мама заговорила про погоду. Потім говорили про мене. Виявляється, мій славетний родич вважає мене холодною й навіть зухвалою. Ви тільки погляньте на цю тварюку. Він пригадує, каже Полю, що два роки тому, коли ми сідали в карету, я сіла поруч із мамою й не поступилася йому місцем. Цей дикий гіпопотам! Він просить маму прийти до готелю, але мама відмовляє, і я кажу:
— Якщо ви хочете трохи поговорити, можете прийти до мами, але мама не піде до готелю. Ви маєте прийти до неї, а Ніна — до вас. Якби мама була одна, я б завжди приходила, але...
— Це пусті відмовки.
Врешті дійшло до досить різких слів; він каже:
— Яким би батьком я не був — злочинцем, негідником, — все одно треба...
— Я не можу судити свого батька, яким би він не був.
— Ну що ж, якщо зі мною поводяться як з чужим, тоді треба дотримуватися пристойності.
— Я поводжуся з чужими так само, як із усіма знайомими, і дуже пристойно.
І все в такому дусі. Підʼїжджає карета, я збираюся сісти:
— Ну що ж, мамо, сідаймо, мені ніколи.
Він: — Так, у вас ніколи немає часу. Маріє Степанівно, залишайтесь. Ви поїдете потім.
На мою лють, вона залишається й поводиться як дурна. Я не розумію цю жінку — вона вся пожвавішала й зовсім не поводиться з гідністю; їй слід було б поїхати з нами. Дратує бачити людей без такту!
Усі їдуть до Монако, мій родитель також; мама забирає у нього тисячу франків і програє їх на місці — так йому й треба! Усі були здивовані, бачачи, як мама, не рахуючи, бере гроші в чоловіка.
Наступного дня — сьогодні, в четвер — у неї сильно болить голова, і вона цілий день не встає. Мій чарівний тато поїхав; він дав трохи грошей Полю й попросив маму передати мені пʼятсот франків, але вона мудро відмовила, і я в захваті. Я горда; я не візьму грошей від цієї жалюгідної тварини — засохлого, розчавленого листка, ні — розчавленої жовтої комахи. Який огидний чоловік! Він пішов з цим пропащим хлопцем Полем до актрис і говорив йому все, чого не мав говорити, — одне слово, повівся як чужий, і до того ж як боягуз. Бідолашний Халкіонов дуже хворий; він украй обурений, підвівся з ліжка, забувши про біль, і почав кричати, що це підло, жахливо — отруювати хлопця, сина; коли Поль зайшов до нього трохи напідпитку після сніданку з батьком. Дуже хороший хлопець цей Халкіонов — трохи мужикуватий, але дуже чесний і благородної натури.
Четвер. Ми їдемо за Говардами, але зустрічаємо їх дорогою; ми забираємо Ліз, а потім, висадивши Гічкок, — Елен. Ми заходимо до себе на кілька хвилин (синя сукня й капелюшок, добре), пані Говард також. Страшенний вітер, сонце й пил. Нещодавно я відчула огиду до сонця; я щаслива лише в сірий день. Увечері ми йдемо до Говардів — вони запускатимуть повітряну кулю й феєрверк; будуть лише хлопці, пʼятеро з них, і старші від чотирнадцяти до сімнадцяти. Морока! Мені більше подобаються чоловіки.
Після зрілих роздумів я одягаю свою стару синю кашемірову сукню, без матроського комірця, а з напіввідкритим мереживним комірцем, такі самі манжети, чарівна підібрана брошка з бірюзи та діамантів (тіткина). Великий браслет — і це все. Зачіска скромна. Добре. Я задоволена собою, завжди в пропорції. Діна, Поль і Гічкок теж приходять. Чекали лише на нас. Спочатку хлопців представляють із великою церемонією. Усі біжать до саду і намагаються запустити повітряну кулю, але вітер сильний, від цього відмовляються, і починаються феєрверки. Ми всі стоїмо на крокетному майданчику. Хлопці керують, але потім вигадують переслідувати нас палаючими вогнями, які запускають; усі біжать, кричать, сміються! Пан Говард сам розбушувався до такої міри, що біжить, переслідує нас, робить сотню дурниць, як хлопчисько. Він справді дуже милий. Кілька хвилин панували крики, сміх, метушня. Ми збігаємо з пагорба, тікаючи від вогнів; нарешті розваги перериває несподіваний персонаж — дощ. Я вся скуйовджена й рожева від вітру. Ми в блакитному салоні, пʼємо каву. Я починаю там розмовляти з цими хлопцями, і ми, звісно, говоримо про нещасний випадок із моїм конем. Це сини того пана, який тримав мого коня, — друзі Бутовських, Бартери. Я вважаю, що хлопці в сто разів веселіші за дівчат. Ми говорили англійською. Переходимо до великого салону й танцюємо. Я спочатку не хотіла, але... зрештою танцювала як божевільна без упину, відпускала одного, інший мене хапав — і так далі. Нарешті, коли я хотіла перепочити мить, мій брат мене підхоплював. Я так розтанцювалася, що черевичок величаво тріснув. Там були пан і пані Аллен, дуже порядні, незапилені, і їхній син, але не знаю, чи я його бачила. Дорослі стояли біля каміна, а ми танцювали. Я танцювала за натхненням, бо вже не памʼятаю, чого мене вчили. Я була гарненькою й не дуже програвала поруч з Елен. Її краса вже не так мені усміхається. Старий Бартер приходить за своїми синами і розповідає в салоні перед усіма, що я не впала, а кінь упав, а я, навпаки, стрибнула дуже спритно й жваво. Нарешті Правда!!! О, Правда!
Правда!!!!!!!!!!!
Я підходжу до нього й дякую за те, що тримав або підняв мого коня; і тоді він розповів — Правду. Ми запрошуємо всіх Говардів і всіх цих хлопців до нас наступного четверга о другій годині грати в крокет-крикет, обідати, феєрверк і танцювати. Усі ці (я дякую Богу, що дозволив мені не бути потворною) хлопчаки простягають руку. Насправді, хлопці — це дуже весело; якими ж тоді мають бути чоловіки!!
Ліззі, моя люба, один із цих хлопчаків залицяється до вас. Які ж ви обоє дурні.
Мені було весело. Поль надягає капелюха, як герцог, і в темряві його волосся такої самої форми, і цей капелюх, і коли він нахиляє голову, потилиця — як у герцога.
Повертаючись, я розповідаю мамі, що ми робили. Вона вважає мене гарненькою (синій мені пасує) і запитує:
— За кого вийдеш заміж?
— Не знаю, мамо. Верман нічого не вартий.
— Вірю вам, це погань; я люблю щось солідне, а не тваринку, яку можна розчавити.
— То хто ж?
— Не знаю.
— Гриця Милорадович, він високий.
— Ах, і не кажи, я не люблю тих людей. Ці росіяни мені не подобаються.
навскоси
У чотирнадцять років зі мною говорили про чоловіків і одруження!!
Мама хоче вихваляти цього Милорадовича на всі лади; днями Сухотін сказав, що він не наливає шампанське в келих а пʼє з пляшки, а просто відкорковує зубами й одним махом осушує пляшку.
Забула: вчора ввечері ми із Соломинкою й Діною співали в моїй кімнаті опери, кидалися на підлогу й робили інші кумедні дурниці. (Якби вона знала, що я говорю про нього тут, вона була б задоволена.) Мама мені це розповіла. Я вважаю, що це мило, але не це я люблю. Я люблю герцога Гамільтона, люблю тільки його й ніколи (тобі не було коли, мила моя!) не любила інших. Він чарівний, немає нічого прекраснішого за нього, навіть коли він пʼяніє і розум його тікає. Я його обожнюю особливо, коли він сіє монети на рулетці (він грає, наче засіває поле).
Я одного разу бачила, як він грає, — і бачу його як живого.

Примітки

В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі латиною: «Pater» (Марі жартома так називає батька). ↩
В оригіналі англійською: «five of them». ↩
В оригіналі англійською: «Bother!». ↩
В оригіналі англійською: «croquet-lawn». ↩
В оригіналі італійською: «infuria». ↩
В оригіналі англійською: «hill». ↩
В оригіналі італійською: «antipolvere» (буквально «захищений від пилу»; у Марі — позначка людей «пристойних», протилежних «запилених»). ↩
В оригіналі англійською: «substantial». ↩