Неділя, 23 листопада 1873

Огидне місце! Жахливе місто! Нудні мешканці! Як я вас ненавиджу! Ніцца! Ніцца, як я тебе ненавиджу!
У церкві (коричнева сукня, чорний капелюшок, добре). Багато собак, але яких собак. Я не хочу першою йти до Говардів. Ліз сама підходить до мене. Елен із батьком в англійській церкві. Мама купила капелюшок, який робить її чарівною. Лише зараз, дивлячись на маму як на незнайомку, я виявляю, що вона прегарна. Вродлива як день, хоча й змучена всілякими прикрощами, горем і тяжкими хворобами; коли вона говорить, у неї такий лагідний голос, такий жіночний — не пронизливий, а матовий і ніжний, манери теж гарні, хоча природні й прості.
Я не бачила в житті людини, яка менше думала б про себе, ніж моя мати; вона — сама природність, і якби вона бодай трохи дбала про своє вбрання, весь світ нею захоплювався б. Хай що кажуть, а вбрання значить багато. Жінка повинна бути або зовсім роздягнена, або дуже добре одягнена, але мама вдягає рештки хтозна-чого. Сьогодні на ній каштанова сукня — та з Відня, від Шпіцера, — новий синій капелюшок, схожий на мій, і синє пальто з пірʼям; чесне слово, вона чарівна й на сьогодні моя пристрасть.
Ми йдемо до Говардів із мамою й тіткою. Бутовські мають прийти до них, і Паттони також. Я не знаю, чому нас не запросили. Дуже дивно, що коли вони запрошують інших, нас не запрошують. Я через це була не в гуморі; треба знайти спосіб делікатно сказати їм, що мене гнівить. Повертаючись у кареті, я починаю, як завжди, говорити, як це жахливо, що в Ніцці ми нікого не знаємо, що з нами не хочуть знатися тощо, тощо, що Говарди запрошують нас лише окремо, коли нікого немає. Тоді мама розповідає мені, що пані Говард їй сказала, що не запросила дітей сьогодні, бо приходять їхні вороги. Мама, вкрай здивована, запитує, яких ворогів можуть мати діти, — ворогів, її діти?! Це Бутовські — вони заздрять нам і косо дивляться на ваших дітей, тому що Говарди, приїхавши до Ніцци, насамперед пішли до нас.
Якби хто знав, як мене дратують усі ці ніццькі капості! Я вже сита по горло цими наклепами, всілякими історіями, свинствами! Я ніколи не хотіла знатися з Бутовськими, я вважаю дивним, що нас завжди запрошують окремо, наче ми не гідні бути з іншими. Треба донести це до них. Пані Говард насварила Елен, бо та сказала при всіх, що любить Марі більше за всіх інших і що решта їй байдужа. Але мені не потрібні ці прояви любові; я вимагаю передусім зовнішньої пошани, як до простих знайомих, щоб мені віддавали перевагу перед усіма, а не потайки. Річ у тім, що я буду дуже щасливою, коли покину Ніццу.
Звідти ми їдемо на набережну (каштановий капелюшок, непогано), там багато свиней. Я незручно сиджу, маленький маркіз — між мною й Діною. Але щоразу, коли я їду туди, де собаки, я геть нещасна.
(Перед виходом, близько пів на другу, всі були в їдальні, і мама каже, що Вітґенштайн одружений з тією утриманкою; дядя знає Вітґенштайна і всі його історії, він знає всіх, — як я йому заздрю.
[…] не подав би їй руки.
Я: — Яка ганьба! Звісно, інакше вони б не подорожували весь час разом.
Тітка: — Саме так, ніхто не подає руки своїм [...], дивіться на Гамільтона — попри все він ніколи не подає руки.
Я: — Ні, ніколи. Але яка ганьба!
Соломинка трохи лукаво:
— Мусю, але ж Гамільтон одружується.
— Так, він одружується, — відповіла я спокійно, не почервонівши й не ворухнувшись; але оскільки вона дивилася на мене невідривно, я й собі раз-другий звела на неї очі з таким байдужим і природним виглядом, що сама собою задоволена. (Ця негідниця теж насмілюється!)
Я бачу все це бридке товариство і бачу, що ми осторонь, як порошинки! Це мене розʼїдає. Але, Боже мій, я сподіваюся, що з Твоєю допомогою ми поїдемо до Росії, переможемо наших ворогів і повернемося, може, навіть до Ніцци, щоб тепер уже ми не хотіли знатися з ними, коли вони натовпом прийдуть, як жалюгідні собаки! О Боже мій, зроби, щоб цей час настав швидше. Я так принижена, така нещасна! Щоб тебе так зневажали негідники, собаки!!
Правда, ні, ні, це жахливо, жахливо! Я плачу в душі щомиті! Боже мій, змилуйся над моїм нещастям, витягни нас із цього становища! Дай нам виграти наші справи! Пресвята Діво, до Тебе мені сміливіше звертатися! Молись за мене! Дай, щоб одного дня ми повернули становище минулих часів, бо давно, коли чарівні мамині брати ще не встигли наробити розбою, наша родина мала вагу.
Ми мали значення! Дай, Господи, нам повернути собі наше місце! Ти нас караєш, але пробач нам, скасуй Свою кару, втихомир Свій гнів. Змилуйся наді мною.
Цей американець Дюрель, гадаю, той, що схожий на мого батька, проїхав повз нас на музиці щонайменше шість разів. Не знаю, що йому треба, цій тварині. Він спокійно стояв біля саду у своїй кареті, ми проїжджаємо — він наче зазирнув у нашу карету; ми ледве встигали зупинитися, як він знову проїжджає, і так кілька разів. Треба віддати йому належне — він пристойний, він не дивиться безцеремонно, як деякі свині, а з повагою. Перед обідом ми ще йдемо пішки з Бет пити шоколад у Румпельмаєра.
На зворотному шляху вже зовсім стемніло, і я навіть витягла кинджал на всякий випадок. Якби хто знав, яка я нещасна! Невже я не матиму герцога! Від тієї фатальної миті я втратила веселість, я вже не така, як колись, — жвава, довірлива й весела, сповнена надії та впевненості в майбутньому. Я стала байдужою, нічого мене не цікавить, я не бажаю нічого, окрім як поїхати до Росії, очиститися і повернутися, облаштуватися як слід у Парижі чи Флоренції, щоб подорожувати влітку. У мене вже немає, як тоді, бажання залишатися в Ніцці, бо він там був, чи їхати кудись, куди їхав він. У мене немає мети. І я спокійно чекаю, що буде, нічого не бажаючи, не забігаючи наперед, і тим краще. Я бувала часом смішною — шукала очима, проходила тим самим місцем, мала стривожений і збентежений вигляд, побачивши те, що шукала. Натомість коли людина спокійна, вона не зважає на інших, вона завжди рівна, і часом зацікавлює. Я суджу із себе: людина, яка хоче мене бачити, яка виявляє претензію побачити мене або бути поміченою, — мені огидна. Я памʼятаю, коли він проїжджав у кареті, а я йшла пішки з панною Коліньйон, — він дивився на мене з цікавістю, а я не знала, куди подітися, я була смішною. Я теж дивилася йому просто в обличчя, часто. Мене охоплювало благоговіння, я була наче натхненна, все навкруги зникало, я бачила лише його.
Від того дня я стала більше жінкою, серйознішою, стриманішою. Мені часто траплялося стрибати на одній нозі або бігти — цього більше не буває; я поводжуся як доросла, дурна, і це мене дуже злить. Я ні дитина, ні жінка — я дурепа, яка сама себе робить нещасною.

Примітки

В оригіналі англійською: «Disgusting place! Dreadful town! Dull inhabitants! How I hate you! Nice! Nice, how I hate you!». ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі англійською: «quite miserable». ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі англійською: «miserable». ↩
В оригіналі англійською: «even». ↩
В оригіналі італійською: «una pretesa di vedermi». ↩
В оригіналі англійською: «awe». ↩