Неділя, 23 листопада 1873

— Так, але, на мій погляд, як вона була щаслива, коли побачила родича Гамільтона.
— Це безглуздо, я однаково задоволена з усього, мені здається, можна радіти, коли хтось пристойний приїжджає.
Мої набридливі уроки, я навіть не маю часу сказати, що кохаю його, говорити про нього. Цієї миті я побачила його, як того дня, коли він проїжджав повз нас, а ми з Коліньйон поверталися в Аква-Віву. Це був перший раз, коли я бачила його в Ніцці після Бадена.
— Панно Коліньйон, дивіться — герцог Гамільтон! Герцог Гамільтон!
Він обернувся, бо я скрикнула від здивування.
Блаженні часи! Чому ви не повертаєтесь? Я так його кохаю! Боже мій! Жоден чоловік не подобатиметься мені так, як подобається герцог Гамільтон. Щасливою буде його дружина.
Disgusting place! Dreadful town! Dull inhabitants! How I hate you! Nice! Nice, how I hate you!
У церкві (коричнева сукня, чорний капелюшок, добре). Багато собак, але яких собак. Я не хочу першою йти до Говардів. Ліз приходить до мене. Елен із батьком в англійській церкві. Мама купила капелюшок, який робить її чарівною. Лише зараз, дивлячись на маму як на незнайомку, я виявляю, що вона приголомшлива. Вродлива як день, хоча й змучена всілякими прикрощами, горем і тяжкими хворобами; коли вона говорить, у неї такий лагідний голос, такий жіночний — не пронизливий, а матовий і ніжний, манери теж гарні, хоча природні й прості.
Я не бачила в житті людини, яка менше думала б про себе, ніж моя мати; вона — сама природність, і якби вона бодай трохи дбала про своє вбрання, весь світ нею захоплювався б. Хай що кажуть, а вбрання значить багато. Жінка повинна бути або зовсім роздягнена, або дуже добре одягнена, але мама одягає рештки не знаю чого. Сьогодні на ній каштанова сукня — та з Відня, від Шпіцера, — новий синій капелюшок, схожий на мій, і синє пальто з пір'ям; чесне слово, вона чарівна й на сьогодні моя пристрасть.
Ми йдемо до Говардів із мамою й тіткою. Бутовські мають прийти до них, і Паттони також. Я не знаю, чому нас не запросили. Дуже дивно, що коли вони запрошують інших, нас не запрошують. Я через це була не в гуморі; треба знайти спосіб делікатно сказати їм, що мене гнівить. Повертаючись у кареті, я починаю, як завжди, говорити, як це жахливо, що в Ніцці ми нікого не знаємо, що з нами не хочуть знатися тощо, тощо, що Говарди запрошують нас лише окремо, коли нікого немає. Тоді мама розповідає мені, що пані Говард їй сказала, що не запросила дітей сьогодні, бо приходять їхні ворогини. Мама, вкрай здивована, запитує, яких ворогів можуть мати діти, — ворогів, її діти?! Це Бутовські — вони заздрять нам і косо дивляться на ваших дітей, тому що Говарди, приїхавши до Ніцци, насамперед пішли до нас.
Якби хто знав, як мене дратують усі ці ніццькі бруди! Мені вже по горло цих наклепів, всіляких історій, свинств! Я ніколи не хотіла знатися з Бутовськими, я вважаю дивним, що нас завжди запрошують окремо, наче ми не гідні бути з іншими. Треба дати їм це зрозуміти. Пані Говард насварила Елен, бо та сказала при всіх, що любить Марі більше за всіх інших і що решта їй байдужа. Але мені не потрібні ці прояви любові; я вимагаю передусім зовнішньої пошани, як до простих знайомих, щоб мені надавали перевагу перед усіма, а не потайки. Річ у тім, що я буду дуже щасливою, коли покину Ніццу.
Звідти ми їдемо на набережну (каштановий капелюшок, непогано), там багато свиней. Я незручно сиджу, маленький маркіз — між мною й Діною. Але щоразу, коли я їду туди, де ці собаки, я quite miserable.
(Перед виходом, близько пів на другу, всі були в їдальні, і мама каже, що Віттґенштайн одружений на тій утриманці; дядя знає Віттґенштайна і всі його історії, він знає всіх, — як я йому заздрю.
Мама: — Чи знаєш ти, що навіть Віттґенштайн настільки дотримувався пристойності, що, йдучи до театру зі своєю дружиною, не подав би їй руки.
Я: — Яка ганьба! Звісно, інакше вони б не подорожували весь час разом.
Тітка: — Саме так, ніхто не подає руки своїм [...], дивіться на Гамільтона — попри все він ніколи не подає руки.
Я: — Ні, ніколи. Але яка ганьба!
Соломинка з трохи хитрим виглядом:
— Муся, але Гамільтон одружується.
— Так, він одружується, — відповіла я спокійно, не почервонівши й не ворухнувшись; але оскільки вона дивилася на мене невідривно, я також підняла очі раз-другий на неї з таким байдужим і природним виглядом, що сама собою задоволена. (Ця негідниця теж насмілюється!)
Я бачу все це бридке товариство і бачу, що ми осторонь, як порошинки! Це мене роз'їдає. Але, Боже мій, я сподіваюся, що з Твоєю допомогою ми поїдемо до Росії, переможемо наших ворогів і повернемося, може, навіть до Ніцци, щоб тепер уже ми не хотіли знатися з ними, коли вони натовпом прийдуть, як жалюгідні собаки! О Боже мій, зроби, щоб цей час прийшов швидше. Я так принижена, така нещасна! Бути так зневаженою негідниками, собаками!!
Правда, ні, ні, це жахливо, жахливо! Я плачу всередині щомиті! Боже мій, змилуйся над моїм нещастям, витягни нас із цього становища! Дозволь, щоб ми виграли наші справи! Пресвята Діво, до Тебе я наважуюся більше звертатися! Молись за мене! Дозволь, щоб одного дня ми повернули становище минулих часів, бо давно, коли чарівні мамині браття ще не встигли наробити розбою, наша родина мала вагу.
Ми мали значення! Дозволь, Господи, щоб ми повернули собі наше місце! Ти нас караєш, але пробач нам, скасуй Свою кару, втихомир Свій гнів. Змилуйся наді мною.
Цей американець Дюрель, гадаю, той, що схожий на мого батька, проїхав повз нас на музиці щонайменше шість разів. Не знаю, що йому треба, цій тварині. Він спокійно стояв біля саду у своїй кареті, ми проїжджаємо — він наче зазирнув у нашу карету; ми ледве встигали зупинитися, як він знову проїжджає, і так кілька разів. Треба віддати йому належне — він пристойний, він не дивиться безцеремонно, як деякі свині, а з повагою. Перед обідом ми ще йдемо пішки з Бет пити шоколад у Румпельмаєра.
На зворотному шляху вже зовсім стемніло, і я навіть витягла свого кинджала на всякий випадок. Якби хто знав, яка я miserable! Невже я не матиму герцога! Від тієї фатальної миті я втратила свою веселість, я вже не така, як колись, — жива, упевнена й весела, сповнена надії й впевненості в майбутньому. Я стала байдужою, нічого мене не цікавить, я не бажаю нічого, окрім поїхати до Росії, очиститися і повернутися, облаштуватися як слід у Парижі чи Флоренції, щоб подорожувати влітку. Я вже не маю, як тоді, бажання залишатися в Ніцці, бо він там був, чи їхати кудись, куди їхав він. Я не маю мети. І спокійно чекаю, що буде, нічого не бажаючи, не забігаючи наперед, і тим краще. Я бувала часом смішною — шукала очима, проходила тим самим місцем, мала стривожений і збентежений вигляд, побачивши те, що шукала. Тоді як коли людина спокійна, вона не зважає на інших, вона завжди even, і часом зацікавлює. Я сужу за собою: людина, яка хоче мене бачити, яка виявляє una pretesa di vedermi або бути поміченою, — мені огидна. Я пам'ятаю, коли він проїжджав у кареті, а я йшла пішки з панною Коліньйон, — він дивився на мене з цікавістю, а я не знала, куди подітися, я була смішною. Я теж дивилася йому просто в обличчя, часто. Мене охоплювало awe, я була наче натхненна, все навкруги зникало, я бачила лише його.
Я стала більш жінкою від того дня, серйознішою, стриманішою. Мені часто траплялося стрибати на одній нозі або бігти — цього більше не буває; я поводжуся як доросла, дурна, і це мене дуже злить. Я ні дитина, ні жінка — я тварина, яка робить себе нещасною.

Примітки

Англ. «Огидне місце! Жахливе місто! Нудні мешканці! Як я вас ненавиджу! Ніцца! Ніцца, як я тебе ненавиджу!» Марі переходить на англійську для емоційного наголосу.
Англ. «геть нещасна».
Англ. «нещасна».
Англ. «незмінна, рівна» — спокійна і витримана.
Італ. «претензія побачити мене» — нав'язливість.
Англ. «благоговіння, трепет».