П'ятниця, 21 листопада 1873

Зошит № 13
Мій жалюгідний щоденник
розпочатий у п'ятницю 21 листопада 1873 закінчений у вівторок 9 грудня 1873 належить
Мені, нерозумній тваринці чотирнадцяти років.
Вулиця дю Тампль, вілла Бакіс, Ніцца
Напередодні його весілля закінчується ця wretched книжка! Після його одруження для мене починається нова ера.
Вчора, закінчивши писати, я йду до мами дізнатися напевне, чи купили цю віллу, але мене заспокоюють, на щастя мама нічого не купила, на моє щастя. Ми залишаємося до півночі разом — я, Жорж, Валіцький і Діна з тіткою [Закреслено: розмовляти], і я знову говорю про наше життя.
О другій годині вже дядя — як ми називаємо графа де Тулуз-Лотрека — отже, дядя о другій приходить, і мене кличуть, вони вже готові сідати у карету, я біжу швидко (коричнева сукня, чорний капелюшок, непогано). Ми — тітка, тато, дядя і я — їдемо оглядати готелі для дяді. Він вибагливий до помешкань, як і я. О третій усі їдуть до Монако — дядя, мама, тітка, Валіцький і маленький Мерано. Я спускаюся на мить на вокзал, мама дає мені ключ від шафи й двадцять франків.
Ми виходимо з Бет і Гічкок, Діна пішла пішки із Соломинкою. (На сніданок принесли сукні від Ворта — чарівні, божественні!) Я думаю замовити сукню для своєї propria persona. По правді, мені нема в чому піти на звичайний обід, як учора, чи до театру. Я маю ці дві прогулянкові сукні та білу сукню з минулого року, і це все. І хтось насмілюється казати, що в мене багато суконь! Де ти, правдо?!
Мені чотирнадцять років, і ось до яких висновків я дійшла. — Усі добрі, доки дружиш, не зближуючись, — дружба в моєму розумінні не існує. — Правда теж ні. — Гроші — це все. — Жити — значить любити, любити — значить жити.
Не будемо марити, мила моя! Ти виходиш, а потім... а потім я їду в порт забрати моє saddle qui is come since yesterday. Я йду на митницю, якісь чоловіки водять мене по кількох кімнатах, нарешті я бачу своє любе сідло, я беру його з собою, його кладуть разом із ящиком на козли. Ми робимо коло набережною, і я повертаюся о четвертій, але починаю грати на фортепіано лише о пів на п'яту — я витратила пів години, милуючись своїм сідлом.
[На полях: С означає Соломинка або пані Маркевич]
С. і Терм приходять, залишаються п'ять хвилин і йдуть. На обід мама й дядя повертаються. Мама виграла сімсот франків. Вони спізнилися на потяг, тож узяли карету й мчали як божевільні до Монако, де потяг якраз зупинився. Вони мало не перекинули карету, яка неслася на всіх парах. Я починаю звикати до дяді.
Я, можна сказати, забула того, хто змусив мене стільки бруднити паперу. Але я надто люблю, щоб забути цю тварину. Він був моїм першим і завдав мені стільки горя (на мелодію пісні Фортуніо).
Мені приносять дві чашки чаю, які я випиваю в себе в кімнаті.
Валіцький склав нібито мемуари Поля, і Поль переписав їх у свій зошит, який навмисне залишив у Соломинки; у цих мемуарах він говорить сам собі, як він закоханий у неї, що Петі вже ніщо тощо. І ця дурепа Соломинка сприйняла це серйозно й дивиться на Поля з ніжною поблажливістю. Треба ж бути такою дурною!
(«Мармурові дівчата»). Не знаю, яка муха мене вкусила. І чому — не знаю, стільки чудових мрій переслідують мене вечір і ранок. Хочу думати про інше. [Закреслено: І він приходить туди стати] («Фортуніо») Але зовсім ні.
Щойно мої повіки заплющаться
Я бачу його всюди.
Я думаю, що це божевілля, бо інакше.
Я думаю, що це мине, бо інакше все моє існування буде лише довгою мукою.

Примітки

Англ. «нещасна, жалюгідна». Марі вживає англійське слово для емоційного наголосу.
Англ. «сідло, яке прийшло вчора» — з граматичними помилками Марі (правильно: which has come since yesterday).