Четвер, 20 листопада 1873

Жорж повернувся з Екса — цілковитий тріумф. Мені раптом розповідають, що вчора, вертаючись із Монако, вони зустріли графа де Тулуз-Лотрека, і він прийде зі своїм онуком, сином Серафіни, який щойно успадкував статок у чотирнадцять мільйонів і титул маркіза. Щасливчик маленький — хлопець дванадцяти років. Лотрек справді приходить — родинна зустріч. Він дивується, яка я висока, і т. д. і т. д. Потім приходить Термосіріс з якимось російським паном, чиє ім'я забуваю. Потім приходить пан Азаревич, так що я весь час лишаюся у вітальні. Нарешті виходимо — я й Діна — і проводжаємо графа до готелю «Парадіз». Потім повертаємося ще забрати княгиню. На набережну — але музика вже скінчилася, коли приїжджаємо; проте людей є й багато. Вже якийсь час ніхто на мене не дивиться — з чого я роблю висновок, що більше не смішна, як раніше.
З Плантусом не пішли — я нездужаю.
Яка Ніцца жалюгідна! Двоє англійців прогулюються. Дама вивела в люди свої вбрання вишневим оксамитом, а він нагадує герцога — таке чарівне обличчя. Його дружина елегантна, але в неї англійський відбиток; англійки мають щось невловимо старомодне, навіть коли вдягнені за модою.
Не можу без заздрості дивитися на високу жінку. Так хотіла б бути дуже високою! Це так гарно — бути дуже високою! Мадам Клокман пройшла — вона така висока, так добре складена; дивлюся на неї з заздрістю, потім дивлюся на себе — яка я жалюгідна! Маленька! Ах!
Маю contempt до всіх жінок загалом. Кожна з них виходить, одягається, укладає кожну волосинку, дістає все найкраще, що має вдягнути, вплітає квіти, прилаштовує стрічки, зав'язує бантики, й нарешті робить вираз обличчя і виходить з наміром пробити серце всім перехожим. Я, звісно, не кажу про жінок, які елегантні від природи — є кілька таких, яких я називаю охайними, як Суворова, трохи Ґалве, герцогиня де Муші та ще деякі. Але тутешні! Ці нещасні іспанки, що наче розкладаються на все тіло — їхні капелюхи, все, все. А щодо американок — і не кажу. Ось contemptible creatures! Час повертатися, бо Елен і Ліз приходять о п'ятій; справді приходять. Поль теж запросив Арсона — він, кажуть, спіритист, і щоб це довести, пропонує вгадати, про що кожен думає. (Після тридцяти шести спроб перед Говардами я надягла ту ж коричневу сукню, що на мені була.) Він закликав духів і писав, що духи кажуть. Я попросила вгадати, що я думаю, — і подумала про герцога. Він пише: «Вона думає про свої любощі». Який дурень! Як дурно казати подібні речі. Мимоволі повіриш у подібні nonsenses; більше не хочу просити й думати про заборонені речі. Але треба було залатати це безумство, і в ту мить, коли прочитала: «Але як це влучно! Хіба можливо! Як це незвичайно! Увесь час я думала про коней». Справді, доведеться мені повірити у спіритизм — і розкажу це в своїй невинності всім. Інші теж ставили деякі запитання, на які він досить добре відповів.
Подають обід. Ближче до кінця приходить граф з маленьким маркізом — цим щасливим пацюком. Потім Поль влаштовує нам фейєрверк, під час якого я, Ліз і Елен — бо ці мерзлячки не можуть вийти на балкон — сидимо в моїй кімнаті біля зачиненого вікна. Фейєрверк був чарівний. Поль і Арсон ним керували. Я сказала цим двом дітям подивитися, як Арсон позуватиме, бо я крикнула через вікно Полю, що ми тут і все має відбуватися перед нами. Справді, при кожному бенгальському вогні Арсон позував, крутив вуса й робив усілякі жести. Навіть обпік руку, граційно запускаючи римську свічку. Дуже неприємно, що Говарди такі гарні, — чи, радше, що я така негарна. О дев'ятій вони йдуть, а я, побувши п'ять хвилин у вітальні, лягаю спати, думаючи про нього більше, ніж будь-коли.
Здається (о нещастя крайнє, вершина ганьби!), мама справді купила цю віллу! Чому, Боже мій, я така нещасна й disappointed з усіх боків! Ніцца ще стерпна, але на Англійській набережній; в іншому місці — це смерть. Цей рік — жахливий рік. Скільки проковтнутих сліз завдали мені ця Буффа й Бакіс. Відколи ми тут — я почуваюся в немилості, наче у вигнанні. Боже мій, не допусти, щоб це було правдою! Невже ми не можемо далі жити як тепер! Але це жахливо! Невже ніколи, ніколи ми не житимемо, як я бажаю. У Ніцці це неможливо, й Nice is a worthless place.
Ні, Боже мій, визволь мене від цієї нової ганьби. Не насилай мені цієї нової кари. Я плачу від самої думки. Змилуйся наді мною.
Але я плачу від думки, що ми можемо продовжити наш спосіб життя!!!!..
[На полях: Додаю мої перші й останні вірші.]
[Дванадцять рядків закреслених, але розбірливих:
Волосся твоє я вдихаю, Поцілунки твої я п'ю, Твої гарні очі, яких я жадаю, — О! ти створена для мене. Блакитне небо без хмарини, Зефіри на луках, Ріка біля берега — Тиха, прозора, ясна, І зелена, і ніжна, і свіжа — ніщо! Ніщо у порівнянні з твоїм обличчям.]
[Примітка: Квітень 1875. Так, наш спосіб життя — все те ж саме від першого дня в Ніцці.
Боже мій, кажу, як і тоді: Боже мій, невже Ти не змилуєшся наді мною й не дасиш мені жити, як я люблю??]

Примітки

Зневагу (англ.).
«Жалюгідні створіння!» (англ.)
Дурниці (англ.).
Розчарована (англ.).
«Ніцца — нікчемне місце» (англ.).