Субота, 15 листопада 1873

Мама, тітка, Бет, Діна й Валіцький їдуть до Монте-Карло обідати в французів, яких мама знала в Бадені й з якими ми обідали в Замку єзуїтів. Я йду з Гітчкок (коричнева сукня, чорний капелюшок, добре) — спідниці накрохмалені, і загалом усе здається мені сьогодні stiff. Ідемо на набережну; людей чимало, навіть багато. Але нічого, крім каштанів та мушмули. Здається, ніколи я не була такою нещасною, як сьогодні. Думаю лише про цю товсту тварюку, цього слона — він постійно перед моїми очима й у моїй голові. Не вмію приховувати, чи, радше, мені не треба приховувати, й у мене незадоволене, примхливе обличчя. Марно чекаємо на карету — вона не приїжджає; у мене вчителі з четвертої до шостої, а карета не приходить, а вже пів на четверту. Огидний день — теплий, напівтемний, тихий.
Все дратує, і все допомагає робити мене нещасною; нарешті карета приїжджає — сідаю, невдоволена; там Соломінка й тато, який теж мене дратує зі своїм Ренаром. Півкола набережною, одна справа в місті — і повертаємося, я й Гітчкок. Тягнуся до кімнати й іду прямо до дзеркала — подивитися, яку гримасу я роблю, коли така сумна. Побачила біле, делікатно-рожеве й спокійне обличчя — і нічого більше.
Маю перший урок із паном Леклерком, хіміком.
Тепла погода нагадує мені все найболючіше; хотіла б лягти десь далеко-далеко й забутися. Ми йшли з Гітчкок уздовж будинків на набережній, як минулої зими одного разу з мамою; небо було сіре, як тоді, напередодні був дощ, як тоді, карети ті самі, що тоді, — і мені здавалося, що от-от він проїде у своїй маленькій одноконці з дзвіночками, як тоді... потім усе, усе промайнуло в голові, все, що було відтоді, як я побачила. Я пригадала всі рази, коли його бачила, його брата Карло — ось чарівний юнак, ще чарівніший, бо він брат того іншого двоногого; стрільбище, все, де він був, де про нього говорили. Здається, у мене гарячка; я завжди дуже балакуча, особливо коли засмучена й плачу всередині. Ніхто б не здогадався — я співаю, сміюся, балакаю, жартую, і що нещасніша, то веселіша. Сьогодні я не здатна поворухнути язиком, майже нічого не їла вранці, а за обідом — зовсім нічого. Все здається мені поганим, огидним. Отже, є нещасні дні! Цілу ніч снилася вілла Джої: її перемебльовували, ніби ми раніше там жили, а тепер вона облаштовує її для себе. Весь будинок був укритий корою, як Пустинка; була галерея, стіни якої оббивали рогожами; стояли книжкові шафи. Я запитую покоївку, для кого ця кімната, — вона відповіла, що для лорда Гамільтона, який повертається. Одна з книг у шафі була Гамільтонова, його твір; про що він міг писати, думаю — про коней? У сусідній кімнаті були всі, і тітка дорікнула мені, що я голосно говорила про Гамільтона; я була в сорочці; ми переходили через струмки біля лук, повних води; я замочила ноги й сіла біля фонтана, як той на Віденській виставці, між галереями й Kunsthalle, загорнута в простирадло. Потім у кімнаті Джої стояли три ліжка, які removed — звичайні ліжка, як моє на Аква-Віві. Був кошик повний фруктів; я їла сливи й виноград, але, кинувши кісточки на підлогу, I began carefully à ramasser, for fear that she in walking shall see that somebody has been in the house. Потім у тій галереї з рогожами я бачу, як іде чоловік — це Гамільтон, я вся схвильована, але він підходить ближче, й я бачу потворно товстого й великого чоловіка з іншим обличчям, ніж у Гамільтона. Дивний сон — не вмію його розказати, але він був дуже незвичайний.
Як я страждаю сьогодні ввечері. Брюне мене завжди засмучує, кажучи, що Поль нічого не робить, що він дурний, нездібний, розгулявся. Безсумнівно, у ввічливіших висловах. Що Поль часто пропускає ліцей без жодної причини. Лемп сказав мені сьогодні вранці, що й у нього він пропускає.
Боже мій, Боже мій, як це жахливо — чути подібні речі! Поль — поганий хлопець, і він ніколи не стане нічим добрим. Я не сержуся на нього, але я бачу — навіщо обманювати саму себе. Має існувати лише гола правда. Він ніколи нічим не стане — я кажу це з тяжким серцем, але кажу, і, на жаль, не помиляюся; я маю, unfortunately, рацію. Бувають миті, коли я намагаюся втішитися, — але це лише миті. Можливо, я знайду те, що зараз кажу про Поля, несправедливим, фальшивим, злим — коли він буде милим і на хвилину здаватиметься добрим.
Але холодно дивлячись — він пустий, порожній, неосвічений хлопець, і я боюся — дурний; ні, радше — розсіяний і розгулявся.
Навіть зараз я вагаюся висловити свої жорстокі істини й сумніваюся, дорікаю собі за те, що така зла, що звинувачую свого брата, що жорстка, — але, на жаль, це правда. Це правда, яку я хочу заперечити, записуючи її, і заперечую, записавши, — правда, через яку я сварюся сама з собою.
Боже мій, врятуй його, бідного Поля.

Примітки

Негнучким, скутим (англ.).
Художня галерея (нім.).
Прибрали (англ.).
«Я почала обережно збирати, боячись, що вона, проходячи, побачить, що хтось був у домі» (англ.).
На жаль (англ.).