Вівторок, 4 листопада 1873

Знову їдемо на вокзал — я, Діна й Гічкок. Попросила дозволу у начальника станції, і ми пройшли до буфету. Там уже було кілька осіб; пан і пані Адді та пан Віллі прогулювалися пероном — ми теж (блакитна сукня, чорний капелюшок, добре), чекаючи на потяг. Поступово надходило ще людей. Нарешті — ось і потяг, але марно шукаємо — нікого. Приїхало багато людей, але всі запорошені. Наші сусіди з Аква-Віви — пан і пані Клокман — і мати з двома майже гарненькими дочками, американками. А на довершення — славнозвісний герцог Ґро; ця тварюка мала на голові кашкет комісара. Яка ж Ніцца брудна! Тут одні Саетони, Ґро і подібні. Справді, мені принизливо тут жити, і соромно за саму себе. Жодної живої, пристойної душі. Все це — пил, камінці, мул та апельсинова шкірка.
Боже мій, почуй мою молитву — дай нам поїхати з Ніцци навесні. Все, чим для мене була Ніцца, зникло. О! якби він приїхав до Ніцци — я б залишилася тут із радістю!
Купа народу їде до Монако, але все це знову лимонна шкірка. Тоді йдемо забрати мою парасольку — я залишила її в London House. Звідти пішки із Гічкок до пошти й міняльні; проходячи повз Сакко, заходжу взяти букетик фіалок — там Саетон теж купує троянду. Цей камінчик сміє на мене дивитися.
Починаю звикати до Гічкок — вона мила, і я сподіваюся, що все буде добре.
Проходимо набережною. Адді-Бреді, як Бет називає пана Адді й пана Віллі, не поїхали до Монако — бачу цю чарівну пару, що прогулюється в зачарованих околицях London House; вони ходили туди й сюди, і з кожним колом їхні очі ставали дедалі меншими й мрійливішими.
Чую за собою голос:
— Добрий день, Мусі.
Це Наталі Паттон — хоче подивитися мою сукню, добре. Я взяла її під руку, і ми пройшлися разом до них; за кілька хвилин сіли в карету. Я звеліла проїхати повз віллу Говардів — подивитися, чи раптом вони приїхали вчора ввечері, — але ні. Ще кілька справ у місті — і ми рушили. Валіцький зустрічає мене на пошті з телеграмою Говардів у руці. Вони телеграфують із Турина, як Ліз писала мені в останньому листі. Приїжджають завтра о восьмій сорок пʼять вечора. Пані Маркевич — маленька, дуже погано вихована жінка, і через якусь дурницю з Валіцьким стала нечемною з усіма й справді має вигляд, ніби живе в нас ніби в готелі з ласки. Приходить на обід:
— Що там є? Ну ж бо швидше — їсть і йде геть. За вечерею вона читає. Справді, це дуже дивно. Ніби вона робить нам честь, живучи в нас.
Справді, пан Анічков дуже гарно описав честь, яку вона нам робить: як вона нещасна в нас, як з нею тут погано поводяться після всіх її любʼязних листів, і так далі, і так далі — і закінчив словами, що, по правді, в заїзді й не слід церемонитися. О Боже, забери нас із Ніцци!
У Джої перезолочують і переобладнують — думаю, вона приїде.
Проїжджали повз її віллу, і раптом Бет запитала, як правильно казати: premiers amours чи premières amours — бо мама сьогодні вранці сказала: «on revient toujours à ses premières amours» замість «premiers amours».
Вона сказала це, дивлячись на віллу Джої — я здогадуюся: говорили про герцога Гамільтона, його одруження й Джою.
Мама казала, що він повернеться до Джої. Одне слово, один погляд, один жест — мені досить.
Як мені тужно. Чому він не полюбить мене? Невже я так нагрішила?

Примітки

В оригіналі англійською: «walk». ↩
В оригіналі англійською: «up and down». ↩
В оригіналі англійською: «we are off». ↩
Французькою: «завжди повертаються до свого першого кохання». Суперечка про граматичний рід: amours у множині класично жіночого роду (premières amours). ↩