Четвер, 30 жовтня 1873

За сніданком дідусь знову дозволив собі жахливі нахабства, і я йду просто до мами й кажу, задихаючись і захлинаючись від люті, що не можу, не хочу більше цього терпіти!
Звісно, весь ареопаг, уся зграя гончих збігається й здіймає бучу; я захищатимуся з усіх сил, і мене трохи занесло. Нехай Бог мені простить; але мене так ображали! Я була в такій люті.
Не треба розпускатися — треба виходити, коли осли ревуть. Але тоді мені довелося б завжди тікати й ніколи не зʼявлятися! О Боже, скажи мені, що маю робити, і захисти мене від цих огидних нападів цього старого, бо він мене ображає й виводить із себе.
Цілий день я не можу оговтатися і ще довго не оговтаюся.
Я виїжджаю з Бет, але на прогулянці й на вулицях ні голуба. Це огидно, коли нікого немає. Ми їмо морозиво в London House; я весь час говорила без упину — і все про «Орфея», «Прекрасну Єлену», «Велику герцогиню» і «Замок G T Тото». Зрештою я почала казати дурниці й повторювати ті самі слова по два-три рази.
Я зачесала Поля без проділу, з волоссям à la Главк, як я називаю цю зачіску, бо мені здається, що в Главка було таке волосся. Поль повертається й каже мені, що Валіцький каже, що я зачесала його à la Гамільтон — бо Гамільтон завжди незачесаний.
Я хотіла зачесати його як герцога, але не памʼятаю, щоб у нього волосся було на проділ.
навскоси
Я ніколи його не бачила без капелюха.
Кілька разів протягом дня, коли я скаржилася (цілий день) на дідуся, Валіцький викликав у мене усмішку, заговоривши про Гамільтона. Хоч він мертвий для мене, я його кохаю й думаю про нього. Навіть коли хтось помирає, не можна забути мерця, а Гамільтон живий, одружений, щасливий, задоволений — як же мені його забути. Все моє майбутнє було в ньому; я й досі витаю в хмарах, все стало невизначеним, і мені нема про що молитися Богові. Половина герцога на фотографії зі стрільбища лежить у моєму промокальному зошиті, і я розглядаю її щовечора — я майже впевнена, що це справді він... щойно подивилася й певна, що це він.
Вкладкаannotation de Marie, 1875
[Примітка: 1875. Це правда — все невизначено; я блукаю й горюю досі.]
Який Бог добрий: ніколи б я не подумала про щастя мати його портрет, і ось раптом, хоч я не просила й нічого не робила, щоб його дістати, Він мені його дає.
Щойно я його побачила — як того дня на перегонах — і серце в мене здригнулося й досі бʼється. Яка я дурна. Яка я нещасна.
Вкладкаannotation de Marie, 1875
[Примітка: 1875. Я думаю про це зараз.]
Я не тільки його кохаю — він мені страшенно подобається. Він чарівний, досконалий. Ніхто на світі ніколи не подобатиметься мені так, як він. Кохатиму, звісно, але ніхто не подобатиметься мені, як він. Його манери, його хода, його постать, його колір обличчя, його погляд, вираз його обличчя, те невловиме, що зводить мене з розуму і що є в його обличчі — біля носа, очей і рота. Його манера одягатися, сидіти в кареті, дивитися на перегонах і на стрільбищі.
Усе, одним словом, я обожнюю в ньому все. Він досконалий, і я це кажу холоднокровно, бо я спокійна й ніщо мене не хвилює.
Не знаю чому, але мені здається, що він мав бути моїм, і коли мама про нього говорила, я була на сьомому небі.
Яка я дурна, що не вела щоденник детальніше, коли часто його бачила. З яким би щастям я це зараз читала!
Вкладкаannotation de Marie, 1875
[Примітка: 1875. Слушно.]
Бет сказала мені днями, що бачила його в театрі, коли давали «Мученика»; і от мені здається, наче я бачила його сама, й уявляю собі все, наче там була; я це памʼятаю, наче бачила сама, й особливо памʼятаю кожну деталь його пози; як він розмовляв з мадемуазель Вайт — мені здається, що я її теж бачу, але зовсім так, наче бачила все це сама.
Ну й божевільна ж я! Увечері ми всі тихо сидимо в салоні, розмовляємо, вʼяжемо — бо я не зрадила своєї нової примхи. Мені доручено виправляти й складати всі листи в усіх справах; ще й сьогодні мусила написати довідку для Соломінки у справі Толстої в Ексі.
Я відіслала вчителя-італійця — так я була розлючена; я гірко плакала.

Примітки

В оригіналі англійською: «pack of hounds». ↩
«Орфей» — найімовірніше, оперета Оффенбаха «Орфей у пеклі» (Orphée aux enfers, 1858), названа тут поряд з його «Прекрасною Єленою» (1864), «Великою герцогинею Ґерольштейнською» (1867) і «Замком Тото» (1868); менш імовірно — опера Ґлюка «Орфей і Еврідіка», на плач з якої Марі натякає 28 жовтня. ↩