Понеділок, 20 жовтня 1873

Я прочитала в «Galignani», що герцогиня Манчестер і леді Мері Монтегю прибули до Лондона в четвер з Німеччини. Гадаю, весілля відбудеться в Лондоні. Мені не краще. Поль купив чудову рушницю. І ми поїхали стріляти. Я стріляла по мішені:
1° — 68 кроків!
2° — 100 кроків. І влучила. Тепер треба навчитися стріляти влет. Здається, я захоплюся стрільбою. Я грала на фортепіано й почула постріли. Не змогла втриматися й побігла до Поля стріляти; постріл — це нестерпна спокуса. Я знайшла на фотографії зі стрільбища лише спину й вухо герцога. Але я впізнала його потилицю й вухо. І як я рада!
Я починаю відмовлятися від полотняних суконь — свіжіє.
Ми виїжджаємо, але я сідаю в карету в саду, бо була біля Поля, який полював на рівнині. О, як я ненавиджу Ніццу! Як мені нудно! Жодної живої душі на прогулянці (зелена сукня, добре). Привезли лівреї, вони гарні. Дідусь знову казав, що дивується, чому Гамільтон одружується. Що він був би у сто тисяч разів щасливішим, не знаючи таємниць подружнього життя, і особливо якщо кохав Джою, і т. д. Але я навела йому доводи на користь шлюбу: таких жінок, мовляв, не кохають. Він її мав, бо для багатого, молодого, вільного чоловіка вона необхідна, як коні, як меблі.
Але мені шкода цього Гамільтона. Він — одружений, він — чоловік, він — з дружиною! Та годі, як усе це йому не пасує!
Лише я могла б бути його дружиною так, щоб це не здавалося кумедним. Я створена для нього, і він — для мене. Але Бог думає інакше. «Я перестану сподіватися, коли перестану жити». Ось моє гасло. Він одружений, але може овдовіти; може розлучитися, і так далі.
навскоси
Так, так, ті самі думки, що й тепер.
Ми гуляємо з Бет. Нікого! Яка нудьга! Ми стільки розмовляємо, і я навіть стрибнула, тримаючись за її руку. Ми знову говоримо про одруження цієї тварюки. Вона каже, що герцогиня Манчестер розкішна.
— Дочка теж мусить бути красунею, бо інакше...
— О! Це нічого не доводить, це може бути шлюб родинний, за домовленістю.
— Це шлюб за домовленістю, це все інтриги старої герцогині, яка хоче мати спадкоємців роду й женить свого товстого сина.
Утішся, Бебель, це все стара герцогиня!
Ми знову сідаємо в карету; запалюють ліхтарі, майже темно. Дорогою я поринаю в мрії, і Бет мене будить:
— А з приводу кого зарано, зарано...
Але я зовсім знеможена, у мене зовсім розбите серце, у мене так мало сили духу, що коли я сідаю на стілець, я забуваю про все й не рушила б, якби хтось мене не розбудив.
О! Як це жорстоко, що я така нещасна й так обманута в усіх своїх планах! Він був би такий щасливий зі мною!
Я не можу повірити, що він буде щасливим з нею! Я одна — для нього, і він один — для мене.
Я стаю дуже нервовою й хапаюся за найменшу нагоду, щоб поплакати: за обідом не було каші — й я плачу. Я хвора; я сіла у велике крісло біля каміна й заплющила очі й просиділа так щонайменше чверть години. Ах! Як мені шкода тих, хто в моєму становищі, і як я їх розумію.
Я вбита наполовину й чекаю смертельного удару: святкування весілля.
Вкладкаannotation de Marie, 1875
[Примітка: 1875. Їй-бо! Смертельний удар мене не вбив. На добро чи на зло?]

Примітки

В оригіналі англійською: «too early too early». ↩
В оригіналі англійською: «I am quite exhausted, I am quite heart-broken, I have so little strength of mind that when I seat on a chair I forget everything and would not move if somebody did not awake me.» ↩
В оригіналі англійською: «Oh! how cruel it is, that I am so unhappy, and so deceived in all my schemes! He would be so happy with me!» ↩
В оригіналі англійською: «I cannot believe that he wil [sic] he happy with her! I alone am for him, and he alone is for me.» ↩