Неділя, 19 жовтня 1873

Я ще в сорочці йду до тітки, де розповідають про вчорашній день у Монако. Бачили пана й пані Вітґенштайн, точніше — князя Вітґенштайна та його утриманку. Ми всі казали, що вона стара й негарна. Тітка каже, що він подав їй руку, тоді дідусь каже, що, можливо, це його дружина. Ба! Казали ж, що Джоя — дружина Гамільтона; тоді дідусь каже, що не вірить, що Гамільтон покинув Джою, але ми йому сказали, що він одружується з леді Монтегю:
— Який дурень! Життя б минуло як приємний сон.
— Ні, дідусю, як це можливо, і кому б дісталося герцогство? Рід би згас.
Казали, що Джоя, мабуть, дурна, бо не зуміла втримати герцога, а Вітґенштайн уміє тримати свого.
— Ні, тітко, вона його тримає, бо він нікого не кохав серйозно, але в один прекрасний день, якщо він зустріне жінку, яка йому сподобається, ця сама Розалі полетить до біса, як Джоя, і так далі, і так далі.
Ми йдемо до церкви (зелена сукня, добре), я повертаюся пішки з Анічковими та їхнім другом паном Любімовим, старим, який посідає дуже високе становище в Петербурзі. Після обіду мені набридають Милорадовичем. Я їду проводити всіх на вокзал, і коли ми вже біля вагона, пан Анічков просить мене, бере за руку й саджає у вагон. Я не сказала жодного слова аж до Монако — так мені сумно. Але найцікавіше те, що я починаю нервувати. Нікого пристойного, суцільний недільний збрід. Одіффре теж у циліндрі — на неділю. Я сіла біля мами й ставила сто су на чорне; пішла серія, я виграла пʼять луїдорів, ставлячи по луїдору щоразу. З мене було досить, і ми пішли на терасу з Анічковими. Пан Анічков представив мене своєму другу як особу серйозну, працьовиту, розважливу і з залізним характером. Я більше не грала почасти для того, щоб цим похвалитися. Я пробула в Монако лише годину, о пʼятій повертаємося, але я зовсім сумна й пригнічена. Анічкови ведуть нас до себе; я не хотіла в них обідати, я відмовлялася як тільки могла, але пан так наполягав, що мені довелося піднятися. Ця навʼязлива гостинність нестерпна! Я піднімаюся неохоче, але й із наміром утекти. Потрапивши до їдальні, я залишаюся на хвилину, потім виходжу через інші двері, серце калатає зі страху, що мене впіймають, я відчиняю великі двері — й ручка ламається, я вставляю її на місце й швиденько збігаю сходами, крадуся, як злодій, через сад, переходжу вулицю й опиняюся вдома — нарешті!
Я голодна, але — на жаль! — уже пообідали, й кажуть, що нічого смачного не було; мені накривають. Піднімаюся до Діни — їдуть до театру. Застаю Бет, яка зачісується. Діна каже, що Піту знищив мій другий жокейський кашкет. Я страшенно розсерджена, і від усього цього разом я плачу. Усі прикрості на мене! Я справді зла, що цей сувенір з виставки пропав через цю кляту тварюку! Обідаю в сльозах. Їсти нема чого. Та я вже й не голодна. Я надто нещасна, щоб бути голодною. Найменший шум виводить мене з себе. Наприклад, коли дідусь жує, я скаженію й, щоб не вибухнути, затикаю вуха. Ніщо мене не тішить. Раніше, коли я, стомлена від навчання, поверталася до себе в кімнату, то з приємністю думала про молитву й ліжко. Тепер я молюся спокійно, а ліжко мені байдуже, бо я не можу думати ні про що, крім свого болю. Зазвичай перед сном я будувала повітряні замки й уявляла з десяток сцен. Тепер — про що думати?! Я засинаю, страждаючи; моєму сну, якому колись передували солодкі мрії, тепер передують безсилі ревнощі і ще безсиліша лють. Сьогодні я лягаю пізно, завтра мушу бути на ногах о пʼятій. Ми говорили про красу — я, Діна й Бет. Я розповіла про свій смак і про чоловіків, яких вважаю вродливими. А саме: спадкоємець Росії, його брати Олексій і Володимир, але їх я памʼятаю лише невиразно. Герцог Гамільтон, лорд Гамільтон, барон Мерк і пан Борель.
Я також сказала, що рудий колір мені подобається найбільше.
Лорд Гамільтон зовсім не в моєму смаку, повна протилежність, але він виняток. Він темноволосий, худий, рівно настільки, щоб я вважала його негарним. А от навпаки — я вважаю його красенем. І це єдиний смаглявий і худий чоловік, який мені подобається.
Вкладкаannotation de Marie, 1875
[Примітка: 1875. Джонстон темноволосий і мені подобається.]
Сьогодні мені не краще; минув тиждень, відколи я дізналася цю огидну новину, і весь цей тиждень — низка внутрішніх сліз і задушених жалів.
Я божевільна! Рада, що не прочитала нічого нового, я божевільно плекаю якусь добре приховану й дуже слабку надію. Нещастя надто велике, щоб бути правдою. Я не можу звикнути більше не молитися за нього й більше на нього не сподіватися. Я настільки звикла до цієї думки, що мені здається неможливим від неї відмовитися.
Ця ідея — щось дороге, що мені здається неможливим знищити, припинити, забути.
А проте це правда, це кінець.
Та ні, це неможливо! Щоб моя щовечірня молитва протягом року не була почута! Щоб я мала розлучитися з цією дорогою надією, яку плекала цілий рік! Щоб Бог був таким жорстоким! Ні, ні, це не так, а якщо й так — то не назавжди! Я молитиму Бога просвітити мене.
Вкладкаannotation de Marie, 1875
[Примітка: 1875. Зверніть увагу на це не назавжди — найкраще те, що я думаю те саме й досі.]

Примітки

В оригіналі англійською: «up». ↩
В оригіналі англійською: «Namely». ↩