Пʼятниця, 17 жовтня 1873

Я грала на фортепіано, коли принесли газети; я беру «Galignaniʼs Messenger» — і перші рядки, що потрапили мені на очі:
Газетна вирізкаGalignaniʼs Messenger, octobre 1873
«Берлінські газети повідомляють, що заручини герцога Гамільтона з леді Мері Монтегю, дочкою герцога Манчестера, було відсвятковано при Баденському дворі 9-го цього місяця».
Газета не випала мені з рук — навпаки, вона лишилася приклеєна, причеплена до них, я не мала сили стояти, я сіла й перечитала ці нищівні рядки ще десять разів, щоб упевнитися, що мені це не сниться. О! Боже милосердний, що я прочитала! Боже мій, що я прочитала!! Чому я така нещасна! (Я не можу писати ввечері, я падаю навколішки й плачу). Мама заходить — щоб вона не побачила мене такою, я вдаю, що йду подивитися, чи готовий чай. А мені ж треба на урок латини! О! Тортури, о муки! Я не можу нічого робити, я не можу всидіти на місці!
Немає у світі слів, щоб висловити те, що я відчуваю, але те, що панує наді мною, зводить із розуму, доводить до несамовитості й убиває мене, — це ревнощі, заздрість! Вона роздирає мене, вона робить мене скаженою, божевільною! Якби я могла її показати! Але ні, треба приховувати, треба бути спокійною! І від цього я лише нещасніша.
Коли відкоркувати шампанське, воно піниться і вщухає, але коли привідкрити корок надто, щоб пінилося, і замало, щоб вщухло. Ні, це порівняння не влучне, я не знаю, я не можу. Я страждаю по-справжньому, не як маленька дівчинка! Я страждаю, я зламана!!! Я сказала Діні й Бенсі, що він одружується, і жартувала дуже спокійно й просто.
Нарешті ми виходимо, ллє (зелена сукня, дуже добре), у мене обличчя повішеника, і на вокзалі мама каже мені, коли я стояла біля вагона з княгинею, що в мене нещасне, змарніле обличчя й що я дуже худну. Тітка підтримала її ще сильніше. Я виправдалася навчанням. Мені вистачило сміливості сказати княгині й мамі, що він одружується:
— Невже він уже одружений? Ай, ай, ай; та що тут поганого?
Ми поїхали до London House, мама сказала взяти рахунок. Він виявився невеликим, і від радості ми їли й пили; там був смаглявий чоловік, граф Стілетта, іспанець. Він увесь час сидів там заради нас. Нарешті він дав тістечко Біжу й пробелькотів щось. Мені не до таких справ. Я обідаю щонайшвидше, і мимоволі щохвилини скидаю маску веселості, схиляю голову й стискаю губи. Бет помічає і каже:
— Зарано, зарано, зарано.
Але вона не розуміє! Вона думає, що я маленька тварюка! Та яке мені діло!
Безсумнівно, я забуду з часом! Сказати, що моє горе вічне, було б смішно — немає нічого смішного вічного. Але річ у тім, що зараз я не можу думати про іншого, всі мені огидні! Навіть із часом, коли я згадуватиму ці блискучі надії, сповнені вогню довірливої юності, що ще не була розчарована й обманута. Вірила в щастя й чесноту, у справедливість і честь. Він не міг зрозуміти шлюбу без кохання й кохання без шлюбу. Він кохав чисто й палко, чесно й доброчесно! Свиня, бо він свиня, осел. Його женять! Він не одружується! Це все інтриги його матері. Він не одружується! Його женять! Він кохав — свиню, тварюку, що не змогла протистояти навʼязаному шлюбу. Тварюка! О, як я його ненавиджу, я не хочу... ні, я хочу побачити його з нею!?!?! О! Це буде вже занадто!
Вони в Бадені, у тому Бадені, який я люблю, на прогулянці, кіоск, крамниці, де я його бачила, де... коли... тоді...! Дідусь, і потім... Берта. О! Ні! Ні, ні, ні, це занадто жахливо! Жахливо! Страшно! І коли княгиня заграла Єгипетський марш, я подумала, що помру (я знову зупиняюся, щоб поплакати). О! Так, коли я згадуватиму всі ці блискучі бажання й надії! На які ніколи не лягла рука нещастя й розчарування, я плакатиму так само, як плачу тепер.
(Пауза).
Як не вірити в забобони? Я сказала, що не буду співати: порушу обіцянку — ніколи не стану його дружиною. Я сказала, що матиму лише дві зовсім прості сукні з сукна й один капелюх: порушу — та сама кара. Я сказала, що буду доброю — та сама кара. І от мимоволі я співала, мала елегантні сукні, оксамитові капелюхи, була зухвалою! І справді — я ніколи не стану його дружиною. Бог цього не хотів. А я ж так молилася, плакала, благала цього щастя! Щовечора навколішки я молила Бога почути мене! Але я недостойна, я не заслужила. Бог справедливий, Він знає краще за мене! Я кажу це проти себе, бо відчуваю, що ладна майже звинуватити Того, Хто бачить мене зараз і покарає мене. Ще? Я вже покарана. Але, можливо, Він хоче мене випробувати? Як Йова.
[Примітка: 1880. Усе це через пана, якого я бачила з десяток разів на вулиці, якого я не знаю й який не знає, що я існую.
Я все памʼятаю, я падаю на ліжко, гризу подушки, плачу, сміюся, мої собаки з виттям обступають мене. Яке щастя, що я одна — всі або в казино, або в театрі.
Мене це вже не зачіпає.]
Я схудла з понеділка, 13 жовтня — дня мого нещастя! Щороку в цей день я роздаватиму бідним усе, що зможу, мінімум сто франків.
навскоси
Я забула цю обіцянку й досі нічого не дала.
Я вільна, ніщо не тримає мене за кордоном, і я серйозно подумаю, чи не поїхати до Росії й покінчити з цією справою, цією справою, що не дає мені жити. Якщо Бог буде настільки добрий, що дасть цій справі щасливо скінчитися, ми оселимося десь як слід і зможемо бувати в товаристві й відновити наше становище. Я більше не можу так жити, я більше не можу так жити, я більше не хочу так жити. Ми маємо їхати до Росії й з Божою допомогою покінчити зі справами. У товаристві (не в ніццькому! Яке горе!!!) не надто добре приймають, коли на карку наклепницький процес. Спробую трохи оговтатися. Все одно це нещастя. І Бог бачить, як я страждаю!
Відсьогодні я змінюю свою молитву: з усім, що його стосується, буде покінчено, я більше не говоритиму про нього Богу, я більше не молитимуся за те, щоб бути...
Розлучитися з цією молитвою мені здається неможливим, смертельним. Я плачу як тварина; ну ж бо, ну ж бо, дівчинко моя, будьмо розсудливими. Це кінець, ну гаразд, це кінець, даремно ти сподівалася. Ах! Тепер я бачу, що не робиш того, що хочеш!
А якби я була в Бадені цього літа, можливо, хто зна? Але це кінець, кінець.
Приготуймося до муки — змінити молитву. О, це найжорстокіше почуття на світі! Це кінець усього.
Амінь.+
Я прочитала молитву.
Я звикла благословляти його на всі боки, бо не знала, де він. Ну от — цього вечора я цього не зробила, кінець. І серце мені стиснулося.
Я пропустила молитву за нього й за все, зрештою. І відчула, ніби мені виривають серце. Ніби я несу труну коханого небіжчика. Поки ця труна ще тут — ти нещасний, але не настільки, як коли відчуваєш порожнечу скрізь.
Я усвідомлюю, що він був душею моєї молитви, яка тепер холодна, спокійна й розсудлива, тоді як раніше вона була жвавою, палкою й вогненною!
Він помер для мене, і труну забрали!
Це був біль мокрий, а тепер — сухий. Нехай буде воля Твоя.

Примітки

В оригіналі англійською: «The Berlin journals state that the betrothal of the Duke of Hamilton to Lady Mary Montagu, daughter of the Duke of Manchester, was celebrated at the Court of Baden on the 9th inst.» ↩
В оригіналі англійською: «miserable». ↩
В оригіналі англійською: «Too early». ↩