Пʼятниця, 10 жовтня 1873

Ця маленька Елдер — пройда. Я ніколи не бачила такої лихої на язик, а їй лише вісімнадцять. Що ж буде з часом?
Але я — яка дурна! — при згадці про Едді червонію як мак! Забула щипнути за кінчик вуха. Це дуже добрий засіб. Я вже кілька разів урятувалася, щипнувши за вухо.
Мама виходить із нами (зелена сукня, добре). Їдемо за Полем до ліцею. Ми з мамою заходимо; директор запрошує нас до свого кабінету, і, поки чекаємо Поля, розмовляємо з ним. Він каже, що Поль надзвичайно слабкий.
Дай Боже, щоб він робив успіхи — йому чотирнадцять! Два місяці нам обом по чотирнадцять. Яка я стара, якщо подумати, що за чотирнадцять місяців мені буде шістнадцять! Це жахливо. Дівчина на виданні!
Ах, Господи, яке нещастя!
Я здригаюся. Коли подумаю, до яких хитрощів доведеться вдаватися. Долати мам огидні ревнощі, зі смертю в серці — вдавати щасливу. [нерозбірливо] в товаристві
Утім, це, мабуть, ще не так неприємно. Смерті в серці в мене ніколи не буде, хіба що...
Їдальню збираються обклеїти шпалерами.
Холодно; залишаємо дідуся вдома й беремо Діну. Я вдягла інший капелюх — блакитний. Соломʼяний занадто холодний; з нетерпінням чекаю Маяра, — тоді матиму фетровий!
Проїжджаємо, а Джоя саме вийшла — на ній все та сама полотняна сукня в блакитну й білу смужку. Вона кокетливо й граціозно ставила собачку на землю. Мені вдалося добре роздивитися її обличчя, бо я сиділа на передньому місці (другому). Княгиня каже, що Джоя худа. Це для мене новина. Треба побачити її ще раз, щоб переконатися, але це неможливо. Бет додає — худа як тріска.
У неї був дівочий вигляд; ця сукня кумедно пошита, ніби вона надягла сукню княгині — підігнана по фігурі, але на ній дуже широка. Теліпається на ній, як каже Бет. Вона чарівна, коли грається з собачкою. Ми повертаємо, але вона входить у провулок; на щастя, зупиняється на початку й говорить із Нешем — гадаю, її син у Неша. Вона говорила з ним на початку провулка біля вілли Фай. У неї дуже вишукані й приємні манери. Вона приваблива, симпатична. У неї зовсім особливий спосіб подавати руку й вітатися. У ній є щось, чого я не розумію, але що мене пече, змушує серце калатати й хвилює. Я стежу за кожним її рухом, не в змозі вловити жодного. Яка я дурна — так захоплюватися кокоткою.
Ні, вона чудова, о! чому не...
Згадали бабусю, і я залилася слізьми; щоб приховати їх, повертаюся в бік вулиці, але там люди, тож довелося витерти очі й сісти як годиться. Ах, Боже мій!
Із холодами я оживаю — стаю рожевою і білою замість того, щоб палати червоним, як під час спеки.