Субота, 20 вересня 1873

Тільки о п'ятій я вільна; їду до міста зі Звірою й Діною. На уроці французької читала Святу історію — десять Божих заповідей. Він говорить, що не можна робити собі зображень того, що на небесах. Католики й православні помиляються — вони ідолопоклонники, що поклоняються статуям і картинам. Я теж далека від того, щоб іти цим шляхом. Я вірю в Бога, нашого Спасителя, Діву. І шаную деяких святих. Не всіх, бо серед них є такі, що виготовлені як [plum-cakes]. Хай Бог пробачить мені це міркування, якщо воно несправедливе, але в моєму простому розумі речі саме так — і я не можу сказати інакше. Чи повірю я коли-небудь, що Бог звелів збудувати скинію, щоб із ковчегу заповіту звучало Його пророцтво?! Ні, ні — Бог надто піднесений, надто великий для цих поганських і нестерпних нісенітниць. Я поклоняюся Богу в усьому. Можна молитися скрізь — Він скрізь присутній.
Їду до міста, прогулюся (волосся розпущене — воно справді гарне). Увечері знову граємо в королів, але партія недостатньо азартна й цікава. Грають заради гри, а я все роблю з пристрастю — якщо граю, то я вся в грі. Але цього вечора я весь час сміялася; інші на мене кричали, як на віслюка, коли треба було ходити, і попри все я була розсіяна й неуважна. Пропускала шанси, ходи тощо. Але веселилася на все горло, як то кажуть. Прийшов Халкіонов і, не пам'ятаю вже з якого приводу, заявив, що люди — здеградовані мавпи. Це хлопчисько з ідеями дядька Ніколая.
— Отже, — кажу я йому, — ви не вірите в Бога?
— Я можу вірити лише в те, що розумію.
— О, яка огидна тварюка!
Усі ці хлопці, в яких щойно пробиваються вуса, мають такі ідеї; це маленькі жовтороті, які думають, що жінки не здатні мислити. І розуміти. Вони дивляться на них як на ляльок, що говорять, не знаючи, що кажуть; дозволяють говорити із заступницьким виглядом. Я все це йому сказала, крім «огидна тварюка» й «жовторотий». Він, мабуть, прочитав якусь книжку, якої не зрозумів, і переказує з неї уривки. Він доводить, що Бог не міг творити, бо на полюсах знайшли замерзлі кістки й рослини. Отже, це жило й існувало колись, а тепер нічого немає.
Я нічого проти цього не кажу, але хіба наша земля не була потрясена різними перетвореннями до створення людини? Ніхто не сприймає буквально, що Бог створив світ за шість днів. Стихії формувалися століттями, і століттями, і століттями. Але Бог є. Чи можна це заперечувати, бачачи небо, дерева, самих людей? Хіба не здається, що є рука, яка керує, карає й нагороджує — всемогутня, і це рука Бога?!! Звісно, абсурдно уявляти Бога в палаючому кущі, чи в ковчегу заповіту, чи у вогненному стовпі. Або зображати Його в статуях і картинах. Я розумію, що малюють Ісуса, який був на землі, який увійшов у людське тіло.
Я маю значно ширше уявлення про Бога! Але поганство — ці люди, що обманювали народи, — хіба вони не визнавали вищу силу? Вони не вміли назвати її Богом, але називали Природою. Хіба це не одне й те саме? Що таке природа? Інше ім'я Бога.
[Упоперек: Це майже пантеїзм.]
Усі вчинки, думки людей, їхні пороки, чесноти, бажання, любові й ненависті — все це звідки прийшло і як оселилося в тілі, що стає порохом по смерті?!! Хіба не видно в усьому могутність і благість Бога?
Коли я це писала, марнославна думка пройшла мені через голову — я подумала, що це приємно Богові, але в ту ж мить я визнала свою мізерність, і найменша заслуга стерлася цією зарозумілістю. Навіть ці покірні слова, які я вимовляю зараз, — гріх, бо мимоволі хочу заслужити щось за цю покірність.
Проводжаємо Звіру до готелю. Ми як весільна процесія: я — у великому білому бедуїнському плащі, Діна — в спідниці та якійсь чорній курточці, Валіцький — із горбом від Піту, Поль — теж кумедно вдягнений, Звіра — як звичайно. Вся ця братія без капелюхів — сміється, базікає й іде посеред вулиці. Нечисленні перехожі зупинялися й дивилися на нас із цікавістю, але це ніццькі — свині! Ми навіть побачили двох англійців. Зворотня дорога була не менш урочистою. Я розвівала свій бедуїнський плащ, як білий Мефістофель; вітер надував його, як вітрило. Поль і Діна співали, а Валіцький говорив свої дурниці.
Та цим не кінець: Поль розповідає кілька пригод зі школи — про Шефіка й одного англійця, Беррі, надзвичайно високого й дужого, який розбив дзеркало замість того, щоб висадити вікно й прогнати удаваного злодія. І гарний вечір, який вони провели — радше ніч — п'ючи пиво: кожен — неймовірну кількість величезних келихів, із кілограмом сиру, не кажучи одне одному ні слова. Пили, їли й кидали одне на одного дружні, тупі й одноманітні погляди.
Нарешті лягаю — щоденна справа, на жаль! Не вигадаєш нічого нового. Я довго пам'ятатиму нашу нічну ходу.
[На полях: А якщо парне чи непарне... — парне!]

Примітки

Англ.: кекси. Марі порівнює фабрикацію святих із виробництвом випічки.