Субота, 20 вересня 1873

Тільки о п'ятій я вільна; їду до міста зі Звірою й Діною. На уроці французької читала Святу історію — десять Божих заповідей. Він говорить, що не можна робити собі зображень того, що на небесах. Католики й православні помиляються — вони ідолопоклонники, що поклоняються статуям і картинам. Тож і я далека від того, щоб іти цим шляхом. Я вірю в Бога, нашого Спасителя, Діву. І шаную деяких святих. Не всіх, бо серед них є такі, що виготовлені як [plum-cakes]. Хай Бог пробачить мені це міркування, якщо воно несправедливе, але в моєму простому розумі речі стоять саме так — і я не можу сказати інакше. Чи повірю я коли-небудь, що Бог звелів збудувати скинію, щоб із ковчегу заповіту звучало Його пророцтво?! Ні, ні — Бог надто піднесений, надто великий для цих поганських і нестерпних нісенітниць. Я поклоняюся Богу в усьому. Можна молитися скрізь — Він скрізь присутній.
Їду до міста, коло на прогулянці (волосся розпущене — воно справді гарне). Увечері знову граємо в королів, але партія недостатньо азартна й цікава. Грають заради гри, а я все роблю з пристрастю — якщо граю, то я вся в грі. Але цього вечора я весь час сміялася; інші на мене кричали, як на віслюка, коли треба було ходити, і попри все я була розсіяна й неуважна. Пропускала шанси, ходи тощо. Але веселилася на все горло, як то кажуть. Прийшов Халкіонов і, не пам'ятаю вже з якого приводу, заявив, що люди — вироджені мавпи. Це хлопчисько з ідеями дядька Ніколая.
— Отже, — кажу я йому, — ви не вірите в Бога?
— Я можу вірити лише в те, що розумію.
— О, яка огидна тварюка!
Усі ці хлопці, в яких щойно пробиваються вуса, мають такі ідеї; це маленькі жовтороті, які думають, що жінки не здатні мислити. І розуміти. Вони дивляться на них як на ляльок, що говорять, не знаючи, що кажуть; дозволяють говорити із заступницьким виглядом. Я все це йому сказала, крім «огидна тварюка» й «жовторотий». Він, мабуть, прочитав якусь книжку, якої не зрозумів, і переказує з неї уривки. Він доводить, що Бог не міг творити, бо на полюсах знайшли замерзлі кістки й рослини. Отже, це жило й існувало колись, а тепер нічого немає.
Я нічого проти цього не кажу, але хіба наша земля не зазнавала різних переворотів до створення людини? Ніхто не сприймає буквально, що Бог створив світ за шість днів. Стихії формувалися століттями, і століттями, і століттями. Але Бог є. Чи можна це заперечувати, бачачи небо, дерева, самих людей? Хіба не здається, що є рука, яка керує, карає й нагороджує — всемогутня, і це рука Бога?!! Звісно, абсурдно уявляти Бога в палаючому кущі, чи в ковчегу заповіту, чи у вогненному стовпі. Або зображати Його в статуях і картинах. Я розумію, що малюють Ісуса, який був на землі, який увійшов у людське тіло.
Я маю значно ширше уявлення про Бога! Але поганство — ці люди, що обманювали народи, — хіба вони не визнавали вищу силу? Вони не вміли назвати її Богом, але називали Природою. Хіба це не одне й те саме? Що таке природа? Інше ім'я Бога.
[Упоперек: Це майже пантеїзм.]
Усі вчинки, думки людей, їхні пороки, чесноти, бажання, любові й ненависті — все це звідки прийшло і як оселилося в тілі, що стає порохом по смерті?!! Хіба не видно в усьому могутність і благість Бога?
Коли я це писала, марнославна думка промайнула мені в голові — я подумала, що це приємно Богові, але в ту ж мить я визнала свою мізерність, і найменша заслуга стерлася цією зарозумілістю. Навіть ці покірні слова, які я вимовляю зараз, — гріх, бо мимоволі хочу заслужити щось за цю покірність.
Проводжаємо Звіру до готелю. Ми як весільна процесія: я — у великому білому бедуїнському плащі, Діна — в спідниці та якійсь чорній курточці, Валіцький — із горбом від Піту, Поль — теж кумедно вдягнений, Звіра — як звичайно. Вся ця братія без капелюхів — сміється, базікає й іде посеред вулиці. Нечисленні перехожі зупинялися й дивилися на нас із цікавістю, але це ніццькі — свині! Ми навіть побачили двох англійців. Зворотна дорога була не менш урочиста. Я розвівала свій бедуїнський плащ, як білий Мефістофель; вітер надував його, як вітрило. Поль і Діна співали, а Валіцький говорив свої дурниці.
Та цим не кінець: Поль розповідає кілька пригод зі школи — про Шефіка й одного англійця, Беррі, надзвичайно високого й дужого, який розбив дзеркало замість того, щоб висадити вікно й прогнати удаваного злодія. І гарний вечір, який вони провели — радше ніч — п'ючи пиво: кожен — неймовірну кількість величезних келихів, із кілограмом сиру, не кажучи одне одному ні слова. Пили, їли й кидали одне на одного дружні, тупі й одноманітні погляди.
Нарешті лягаю — щоденна справа, на жаль! Не вигадаєш нічого нового. Я довго пам'ятатиму нашу нічну ходу.
[На полях: А якщо парне чи непарне... — парне!]

Примітки

Англ.: кекси. Марі порівнює фабрикацію святих із виробництвом випічки.