П'ятниця, 19 вересня 1873

О п'ятій їду верхи, а обідаємо — тобто я й Поль, Звіра теж — о сьомій. Спочатку їду на прогулянку, де вже є кілька карет. Із людьми повертається життя; я мушу жити в товаристві — не можу без людей. Сідло тримається негарно, навіть почало з'їжджати вліво, але Оґюст поправляє — і я продовжую. Раптом бачу, як з'являється Джоя з Піту (Субіз схожа на покійного Піту як сестра). У Джої волосся розпущене, коротке, жиденьке й певно перемішане зі штучним. Усе обличчя набілене — але непогано, навіть вродлива, якщо не вдаватися в деталі. Тільки як її цілувати, якщо на ній наче маска? Молодик перетворюється на старця з білими вусами. І ще мати все це фальшиве волосся! Бенса про неї казав: я бачив цю гарн/ю [sic] даму з гарним волоссям. Але її волосся далеко не гарне. Моє вдесятеро краще — натуральне, за кольором і за всім. Але сідло стає тривожним — їду до Мутона, який поправляє ще раз, і ще раз воно з'їжджає. Нарешті, на Поншетах, я змушена остаточно покинути мого Пегаса; сідаю в ландо, а Поль, лютий, бере коня за поводи. Весь час до Мутона він шаленів, а я сміялася з його люті й не могла стриматися, що робило його ще лютішим. Що до мене — я зберігаю добрий настрій скрізь. Звісно, я дуже роздосадована цією пригодою, яка вже вдруге псує мою їзду, — але що робити? Що сталося, те сталося! Не треба засмучуватися каяттям — життя таке коротке! Треба сміятися, скільки можеш, — сльози приходять самі. Їх можна уникнути; є неминучі печалі, від яких не втечеш, — це смерть і розлука, причому розлука стерпна, доки є надія. Але псувати собі життя дрібними нещастями! Ну годі! Я не зважаю на маленькі дрібниці, як я називаю щоденні прикрості, — проходжу їх зі сміхом.
Приїжджаємо додому. Забула сказати, що ми тричі обігнали Джою. Одного разу вона нас обігнала; ми перейшли на рись (не заради неї!) — і обігнали її; потім нарешті ми їхали кроком, і вона нас [закреслено: наздогнала] випередила зі своїм фіакром. Цього разу вона зовсім не шикарна! І яке жалюгідне видовище — із Субіз у фіакрі. Чи це можна порівняти з попередніми роками? Ні, ні.
Отже, вдома застаємо весь ареопаг у трибулації: виявляється, погано пообідали, і ми не пообідали, і якась історія, і ще не знаю що, — але галас був оглушливий.
Мій улюблений братик почав розповідати, який мій кінь норовистий і що я не вмію їздити (чиста брехня!), — я йому прощаю, бо він був роздратований. Після години канонади лягаю спати; мама приходить до мене, і я їй спокійно все пояснюю. Бідна мама — хоче, щоб при людях я була тим, чим я не є. Вона пригнічує кожне моє слово, кожен жест і кінець кінцем змушує мене кричати, щоб мене почули. Коли я одна з нею або в товаристві без неї — я дуже спокійна й стримана, тобто природна. Я не чую щомиті: Не кричіть! — або: Ах, Боже мій, бідна дитино, нещасна! тощо. Це мене мало не доводить до хвороби; це ті прикрості, які я найважче витримую.
Мама каже, що я схожа на Гамільтона; запевняє, що навіть коли нічого не було, рік тому, у Монако, вона зверталась із цим до тітки.

Примітки

В оригіналі англійською: riding.