Середа, 3 вересня 1873

Бенса приходить на урок; я просила його знайти мені професорів із ліцею, він звернувся до інспектора, який просить один день. Побачивши програму або записку, яку я дала Бенсі, інспектор запитав, скільки років дівчині, яка хоче все це вивчати і яка спромоглася скласти таку програму. Дурень, Бенса сказав — шістнадцять. Тож я його відлаяла. Кажу йому, що я шалена, скажена, і це правда. Навіщо казати, що мені шістнадцять? Це ж брехня. Він виправдовується, мовляв, за моїми судженнями мені двадцять і він вважав, що буде краще додати інспектору два роки, бо той не повірив би тощо. Я вимагала, щоб сьогодні ж за обідом, у ліцеї, він сказав тому чоловікові мій справжній вік. Я це вимагала.
Жахливий вітер. Мама береться до господарства — і це мене виводить із себе. Я хотіла б бачити її елегантною й гарною, а не як прибиральницю — у старій сукні, з тою брудною мавпою та огірками тощо. Я це ненавиджу, дорікаю їй, а мама сприймає мої докори як лайку. Я майже завжди мовчу, аби уникати сцен. Але я не можу терпіти, що мама займається господарством.
Після обіду виходжу з Діною, Полем і татом. У «Бон Марше» купую зубну щітку, гачок для черевиків, щітку для оксамиту й маленький гребінець. Пістолет — це мене розважає, я стаю зовсім дитиною. У кареті знову просила маму не господарювати, але марно — вона ображається й починає довгий монолог: що я її ненавиджу, що вважаю її негідною тощо, тощо, тощо — як завжди. Тітка, княгиня й Валіцький — у Монако. Мене так покусали комарі в Ніцці — яка мерзота! Завтра приходить учитель-італієць.