Четвер, 28 серпня 1873

У Марселі мене будять. Насамперед іду привести себе до ладу; я менш брудна, ніж думала. Так рано їсти не можу -- лише чашку чаю. Знову беруся читати, повертаюся до слова «Гамільтон». Я ніколи не зустрічала гарнішого імені. Користуюся нагодою, щоб сказати тітці ще раз, що Наполеон йому не родич, оскільки його мати -- принцеса Баденська. Тоді заговорили про спорідненість росіян і англійців:
--- Через Гамільтонів теж, -- каже Діна.
У Тулоні обідаємо, і дуже добре; справді, якби це було о дванадцятій чи першій замість десятої, я б чудово поїла. Від самого Тулона мене мучить великий біль -- наближаюся до Ніцци. Усі місця мені байдужі, крім Парижа, який обожнюю, і Ніцци, яку ненавиджу. Навіть вчитися -- і то немає змоги. І яка ж спека!
Я плачу від самого Тулона. Ні, ніколи в житті мені не було так спекотно. Я щонайменше чотири рази скупалася -- власними силами. Згадую герцога Гамільтона біля рулетки. Нарешті ми прибуваємо на цю землю, прокля... Нас зустрічають двоє Анічкових, княгиня і Валіцький. Мами немає.. Розпитуємо: одні кажуть, що вона втомилася від Монако, інші -- що їй трохи нездужається. А правда така, що вона сіла на нічний горщик, той перекинувся, і вона тяжко забилася, однак що вона впала з ліжка й забилася, вдарившись об нічний столик.
Знаходимо її біля дверей, я саджаю її в їдальні. Приїзд -- це завжди плутанина, яку неможливо описати. Говоримо всі разом, хтось питає, хтось відповідає. Говоримо про все. Тим часом приходить пан Абрамович; потім іде.
Жоржа затримали на австрійському кордоні. Його Анна втекла, вкравши в нього паспорт. А без паспорта його не відпускають. Я нічого не хочу їсти. Піднімаємося до вітальні; Пратер зустрів нас ще на вулиці. Взяли маленького темношкірого хлопчика-слугу, який їздитиме з нами в екіпажі. Поки я не дивлюся у вікно, я задоволена, але не можу терпіти цієї блідої, випаленої зелені, цього розпеченого неба, цієї червоної землі, цього важкого повітря! Тож мама каже, що ми житимемо в Парижі. О! Боже мій, як би я цього хотіла! Захисти й допоможи мені!
Показую свої капелюхи. Говоримо про сукні. Мамі не подобається оксамит «Гамільтон». Бачу, що в справі суконь можу розраховувати тільки на себе. Одного дня оксамит -- погано, наступного -- добре і т. д.
Отже, мушу покладатися лише на себе. Кличуть обідати, але замість обіду я прибираю в кімнаті! Розкладаю капелюхи, черевички, прикраси. Роздаю подарунки. Повертаюся до вітальні, де лежить мама; ми розмовляємо, кричимо. Розповідають, що бачили, кого бачили. Словом, говорять про все. Показують покупки і т. д., і т. д., і т. д. Я так і не обідаю: час минає в тому, щоб ходити туди й сюди, слухати, говорити. Боюся, щоб мама тяжко не захворіла... Молитимуся Богові, Він добрий, Він її вбереже!
Я рада знову бачити свою кімнату, вона гарненька; уже завтра вберу ліжко все в біле, воно буде чарівне.
Хочу виписати для мами капелюх із білим фішем.
Мама взяла коричневу сукню від Шпітцера. Макаров у нас. Його брат, якийсь огидний Родіонов, часто приходить. Ідіот, дурень, бридкий тип. Я з ним не розмовляла і бачила його хвилини три, але знаю, що це за птах.
Отже, я в Ніцці -- справді, не можу в це повірити! Вчора, ще вчора... а сьогодні! Щоразу, як приїжджаю, почуваюся дивно, мені здається, що... а втім, байдуже.
Я зовсім забула, що прийде зима. Дивлюся на Ніццу як на заслання. Насамперед візьмуся за розклад -- години й дні учителів. У понеділок знову берусь до навчання, яке так підло перервала Коліньйон, -- ох, негідниця!
Із зимою зʼїдеться товариство, а з товариством повернеться моя веселість. Це буде не Ніцца, а маленький Париж на чотири місяці. А перегони! А стрільба по голубах! А герцог Гамільтон, який приїде! Мені слід було б любити Ніццу, адже це єдине місто, де я маю втіху його бачити. І часом разів по десять! Це щастя, яке я забула, якого вже не розумію. Ах! усе має свій вигідний бік: у Ніцці я маю щастя бачити герцога, і це таке велике, таке прекрасне, таке рідкісне, що від самої думки про це всі прикрощі зникають, а шість чи сім місяців, які треба тут прожити, здаються мені морем, яке я перепливла б, не озираючись і не зводячи очей з маяка, що мене веде. Я не сподіваюся пристати до берега, ні, я сподіваюся лише побачити цю землю, і сам її вигляд дасть мені твердості, сили й мужності, щоб дожити до наступного року.
А потім? А потім... далебі, не знаю. Може, я до неї доберуся? Якщо ні -- побачимо, що робити далі.
Хай там як, я пливтиму, доки не забракне сил. Але я сподіваюся, я вірю в Бога, в Його божественну доброту! Ось чому я не падаю духом. Невже Бог, який був такий добрий до мене, мене відштовхне? Ні, Він надто великий, надто добрий!
Боже мій, допоможи мені? Зроби мене щасливою!!!
Молитимуся Богові й Діві Марії. Може, вони дадуть мені те, про що я прошу? Але як змінити серце цьому волоцюзі?! Це невиправна тварюка!
Я й забула подякувати Господові за те, що Він повернув мене додому цілою й неушкодженою, без жодної пригоди. За те, що вберіг мене від усякої хвороби в місті, де лютувала холера.
Тож, їдучи до Відня, я не переставала повторювати собі: «Хто живе під покровом Всевишнього, той знайде спочинок в оселі Всемогутнього. Він покриє тебе своїми крилами, під їхнім захистом ти будеш у безпеці; Його істина буде тобі щитом, не злякаєшся ні стріл, що літають у повітрі вночі, ні пошестей удень. Тисяча впаде обіч тебе і десять тисяч праворуч від тебе, але до тебе вони не дійдуть».
Не можу висловити, яка я зворушена і як глибоко відчуваю Божу доброту до мене.