Вівторок, 19 серпня 1873

Сніданок у готелі (зелена сукня, непогано). Ми вийшли пішки. Блукаємо бульварами, у Жувена замовила півтора десятка рукавичок. Я одягаю себе сама, мені дають дві тисячі п'ятсот франків на рік. Отримала тисячу франків. Після Жувена ми взяли фіакр і до Лафер'єр. Замовила темно-коричневий костюм, сукно з фаєвою обробкою: триста франків. Я здивована дешевизною. Очікувала щонайменше чотириста. Звідти -- на вулицю де ла Пе. Раптом тітка каже:
--- Ось Бойди.
--- Де ж?
--- У тій крамниці.
--- І Берта теж?
--- Ні, дві старші.
Я зайшла до крамниці під приводом запитати ціну якоїсь речі -- це справді вони. Але Бланш змінила колір волосся, вона тепер майже така темна, як тітка, від них тхне пудрою й ще дечим. Я йду далі. Коли ти в Парижі, не знаєш, куди подіти час. Знаю тільки, що непомітно ми опинилися на порозі шостої години. Поїхали просто до Ледуаєна на Єлисейських Полях, народу безліч. Париж -- це не Ніцца, описувати його марно, кожен знає, що це таке і що там бачиш. Досить сказати, що я проїхала Єлисейськими Полями.
Чоловіки дуже гарні, англійці чи французи, так перемішані, що їх майже не розрізниш. Бачу залізно-сірий капелюх. Діна каже: «Карло Гамільтон», у ту хвилину, коли я говорила, що сірий капелюх у Парижі -- це надто курортно.
Вона повторює, бо це був перший раз, я не зрозуміла:
--- Справді? Ні!
--- Та так, не вистрибуй з екіпажа, -- каже вона, жестом намагаючись мене стримати.
Тітка дивиться з обуренням на ці пориви. [Закреслено: Вона на мене не дивиться.] Вона уникає мого погляду й робить серйозні очі. Я його не бачила, я бачила капелюх, не знаючи, чий він.
Сумніваєшся в усьому, ну ось, цього вечора я дозволила собі засумніватися, чи справді люблю герцога Гамільтона? Ось мої міркування: я його не люблю, це уява, я стільки про нього думала, що нафантазувала собі те, чого нема. Я зможу вийти заміж за іншого, полюбити іншого, обійняти іншого.
Я уявляю себе дружиною іншого, він зі мною говорить, він мене торкається... ах! ні, ні, ні, ніколи в житті. Я б померла від жаху! Усі чоловіки мені огидні, крім нього. На вулиці, в театрі, у вітальні я можу їх терпіти, більше того, без них мені нудно, чоловіки потрібні. Але щоб полюбити когось із них або уявити, що чоловік може з любов'ю поцілувати мою руку, -- це мене просто виводить із себе. Я не вмію добре пояснити, ніколи не вмію пояснити, але сама себе розумію. До речі, дуже часто я намагаюся дізнатися, що ж у мене на дні душі, глибоко приховане, -- зрештою, істину, мене, мою душу, бо все, що я відчуваю, що кажу, що думаю, -- це лише на поверхні. Ну що ж, не знаю, але здається, там нічого нема, [Закреслено: тобто] одне з двох: або надто багато, або нічого. Як, наприклад, коли я бачу герцога, я не можу збагнути, чи ненавиджу його, чи обожнюю... Іноді я навіть лютую, хочу ввійти у свою душу -- і не можу. Коли мені треба розв'язати складну задачу, я починаю, думаю, здається, що ось-ось, але в ту мить, коли хочу все зібрати, перевірити й зрозуміти -- все зникає; все пропадає, і я нічого не розумію, і в ту ж мить моя думка відлітає так далеко, так далеко, що я дивуюся й нічого не розумію. Все, що я кажу, -- це ще не моє єство. Його в мене нема. Я живу лише зовні. Лишатися чи їхати, мати чи не мати -- мені байдуже; мої горя, мої радощі, мої задоволення, мої біди -- не існують.
Я -- ніщо! Якщо я уявляю смерть матері або кохання Гамільтона, тоді тільки я входжу у себе. Та й останнє -- ні; це здається мені настільки неймовірним, неможливим, надприроднім, що я думаю про це лише ззовні, лише в хмарах, лише там, де нічого не розумію. Ось що зводить мене з розуму! Справді, я б збожеволіла в найпотаємнішому єстві. Це приводить мене в жахливий стан. Досить, я ніколи не закінчу. Увечері (саме тоді ми побачили лорда Гамільтона) в театрі Фолі-Драматік: «Дочка мадам Анго», примха парижан. Я лютую, що не можу проспівати ці мелодії, а запам'ятала всі!
Цей Париж! Не вірю, що я тут. Отже, ось воно, це славетне місто, звідки всі книжки, про яке всі говорять. Усі книжки -- про Париж, про його салони, його театри, навіть його буфети; і про його квартали, найбільш... Ось воно... досконалість усього.
Нема нічого вищого за Париж! Хочеш мати меблі, доведені до божественної досконалості -- Париж! Вбрання -- Париж! Салони -- Париж! Чоловіки -- Париж! Жінки -- Париж! Пороки -- Париж! Чеснота... нічого не знаю... скажімо, Париж!
Зрештою, світ -- це Париж, Париж -- це світ! Нарешті я знайшла те, чого прагнула, не знаючи чого: жити -- це Париж, Париж -- це жити. Я себе мучила, бо не знала, чого хочу. Тепер я спокійна, я більше не вагаюся, бачу перед собою, бачу, чого хочу.
--- Переїхати з Ніцци до Парижа, зняти квартиру, обставити її, мати власний екіпаж і коней, як у Ніцці, й увійти в товариство через Російське посольство.
Ось! Ось чого я хочу! Ах, ще! Стати... ні, пізніше. Як щасливо, коли знаєш, чого хочеш. І тоді я зможу познайомитися з герцогом Гамільтоном. Це -- головне.
Але ось думка, яка мене роздирає, вбиває, мучить, -- ах! нема досить сильних слів! Я некрасива! О! це жахливо. Не знаю, звідки це нещастя, я так збридла, що не можу повірити своєму дзеркалу. Але Богородиця зжалиться наді мною!!! Я звертаюсь до Неї, Вона мене не покине!