П'ятниця, 25 липня 1873

Насмілилися сказати мені, що ми виїжджаємо лише у вівторок, але я й чути про це не хочу! Наполягаю.
Я написала з допомогою панни Елдер статтю; вона виправить її до мого повернення з Відня. Увечері на набережну з княгинею, потім їсти морозиво. Ми сиділи в їдальні, коли віконниця ворухнулася, тихенько відчинилася... всі три ми здійняли пронизливий крик, що скінчився реготом — то був Піту. Я ніколи не кричу з переконання; я чую, як кричать інші, — чому б не зробити так само?
Моя кімната — це клуб, щовечора в мене хтось є, і ми розважаємося. Вчора ми з Діною й Полем сміялися, пили й курили. Я викурила цигарку, щоб бешкетувати як слід — я нічого не люблю наполовину. Коли я розважаюся — то на повну! Я й кохаю так само. Крім того, що я кохаю Гамільтона, я хотіла б його ще й тому, що він знавець і зумів би мене оцінити.
Для простака я не маю привабливості: ні гарненького обличчя, ні грації, ні краси тіла, ні вміння носити вбрання, ні того певного шику цілої особи — усе це понад його розуміння. Але ці якості й є головне. Гарненьке обличчя і нічого більше, як у Елен, — для мене ніщо. Звісно, якщо обличчя потворне — це не така вже й біда, але моє обличчя мені вистачає. Ой! А я тут почала співати собі хвалу. Ну гаразд! Треба залишити це іншим. Але всі ці компліменти й похвали мені подобаються, бо дають надію, що й він, можливо, не пройде мимо. Зрештою, мені соромно так бажати його кохання; хіба я його не варта? Можна подумати, що я потворна, дурна тощо. Якби я його не кохала, я ніколи б не принизилася до того, щоб молити й сподіватися.
Сьогодні вранці Ґасліна приніс портрет — він жахливий. Мама каже, що це моя вина — це вже занадто! Княгиня ходила з ним поговорити. Після нашого повернення, мовляв, почнемо знову — та борони Боже! І цей жахливий художник наважився сказати, що я замовила йому темне волосся. Коли княгиня це переказала, я підскочила зі стільця як гумовий м'яч. Чи бачив хто коли таку зухвалість від цієї людини!!! Я хотіла його пристидити, але він уже пішов.