Неділя, 20 липня 1873

«Розкіш — це тепличка тієї рідкісної рослини, що зветься щастям».
Я встала рано, як на неділю, о восьмій, і з ванни, зовсім гола, попрямувала до кімнати тітки, де лягла на її ліжко. Я почала з того, що гріх так гаяти час, як ми гаємо його влітку в Ніцці, нікого не бачити, вставати, снідати, балакати, сваритися, обідати в Монако й знову лягати.
Це [Закреслено: існування] мерзенно, це мене обурює. Коли подумаєш, що живеш лише один раз! І гаяти весь свій час, не насолоджуватися життям! І далі в цьому ж тоні!
— О, а чому в нас немає знайомих?
— Та влітку в Ніцці нікого нема!!!
— А хто нас тут тримає?
— Це не для мене й водночас для мене, бо я ще не в тому віці, щоб виходити у світ, але ви, виходячи, підготуєте мені місце. І потім, потрібна невеличка жертва, ви не прагнете їздити у світ — зробіть це для мене! Невже нічого не можна для мене зробити!
Я зрештою розплакалася. Я справді обурена тим, як ми живемо, це непростимо! Я стану потворною й старою через це, бо я не тільки з жиру складаюся, у мене є кості, м'ясо і кров. Я не можу лишатися байдужою. Товариство — це моє життя, воно мене кличе, притягує, я хотіла б бігти до нього! Мрію потрапити туди якнайшвидше, не через шлюб, а хочу, щоб мама й тітка струсили свою лінь! Не товариство Ніцци — яка ницість! — а Петербурга, Лондона чи Парижа. Це моя сфера, тільки там я зможу вільно дихати, бо утиски світу — це мої вигоди.
На музику ми з Полем у фіакрі (біла пікейна сукня, мушкетерський капелюх, гарно), інші з княгинею, яка майже завжди в нас, із Домініком.
У Поля ще немає смаку. Він не розуміє жіночої краси. Я чула, як він називав гарними таких потворок!
І він не має манер, ще вірить, що для того, щоб бути добре вдягненим, треба бути елегантним, а щоб подобатися — запопадливим і уважним. Я мушу прищепити йому смак, манери та ідеї. Я ще не маю великого впливу на нього, але з часом сподіваюся. Тепер я непомітно передаю йому свій погляд на речі, і це починає діяти. Я навіюю йому почуття найсуворішої моральності під легковажною оболонкою — це не лякає, це розважає, і це добре. Якщо він одружиться, він повинен любити свою дружину, тільки дружину. Зрештою, я постараюся, якщо Бог дозволить, прищепити йому добрі ідеї.
Багато ніццького люду. Паттони мали прийти вчора, але ще в четвер, забувши запрошення, поїхали до Боллена. Я була роздратована. Натомість прийшов пан Паттон із синами, але мене не було вдома. Він наважився сказати, і його дружина теж, якийсь час тому, що я поганий приклад для його дочок, бо вони, бачачи мене в розкоші, вимагатимуть того самого. І що я ношу вбрання, і мої підбори тощо тощо. Все це мене роздратувало, а ще одного дня Абрамович зайшов до Паттонів, почув, як я декламую, і саме тоді взяв мене під захист. Боже, які жалюгідні люди, досить надіти гарні черевички, вдосталь гарних суконь, бути витонченішою за інших і не бути схожою на ганчірницю, як усі інші дівчатка, і ось уже наговорюють. Це те, що я називаю заздрощами під виглядом якогось комільфо nec plus ultra, чи не знаю чого. Тож сьогодні мама й тітка їдуть до Паттонів і повертаються і кажуть, що пан увесь час мене хвалив. Це мене дуже здивувало, і зізнаюся, мені було приємно. Похвала найвищими словами з вуст Паттона, того самого, який приходив питати маму, чому я ношу підбори, у формі пояснення, він, який мене засуджував! Від самого мого приїзду тут почали мене критикувати, тепер мене знають, і думка міняється.
Кажуть, що коли дівчина надто одягається, це лякає чоловіків. Які ж дурні чоловіки! Це ті, хто прості, спокійні, найбожевільніші після шлюбу. «Нема гіршої води, ніж та, що стоїть». У тихому вирі чорти водяться.
Але, на жаль. «Боже мій, Боже мій, які ж дурні чоловіки, які ж дурні чоловіки тощо» — з «Периколи».
(В «Ля Вікторі» їсти морозиво, як щовечора.)
Звісно, бідний чоловік не повинен одружуватися з дівчиною, яка звикла до розкоші — це нещастя для обох.

Примітки

В оригіналі англійською: proceeded to my aunt's room.
В оригіналі англійською: I was pleased.