Неділя, 13 липня 1873

Я спала аж до одинадцятої, який сором! Учора я перечитувала свої щоденники з самого початку. Я не все прочитала, а то зайняло дві години. Знайшла там абсурдні речі, яких тепер соромлюся.
Мама й інші поїхали до Монако; я з Діною та княгинею Ґаліциною — на музику. Мені легко з нею, я можу говорити те, що думаю, а з іншими соромлюся. При ній я можу сказати, що не люблю міщан, що люблю шляхетність, що товариство Ніцци надто мішане, що тут зустрічаєш прикажчиків, службовців тощо, що я люблю ходити до найкращих крамниць по сукні, можу критикувати скільки завгодно. Тимчасом як перед багатьма іншими я не можу висловлювати свої думки та погляди, бо кожен у Ніцці більше чи менше має ці вади. Ми навіть торкнулися питання шлюбу.
— Вийдіть хоч за пекаря, аби лише був багатий; не шукайте титулів, Боже борони.
Вона, ймовірно, шукала титул і знайшла ту каналію, що її чоловік. Моя думка інша, я ненавиджу мужиків. Я запропонувала поїхати їсти морозиво до «Ля Вікторі», у кареті, звісно, а потім ми завезли пані додому й повернулися. Поль у театрі.

Примітки

В оригіналі англійською: of course.