❦
Вівторок, 8 липня 1873
Mardi 8 juillet 1873
Спека пекуча! Я горю, мені жарко! О! Боже мій, вирви мене з цієї печі! О пʼятій я вийшла, залишила Валіцького й Поля в купальні, потім до Одá по мою білу вишиту сукню; вона буде дуже гарна — без туніки ззаду, вишиті й прості оборки переплетені ззаду, а спереду маленька туніка, корсаж загострений ззаду. Буде дуже гарно. Потім до Медсен — я їду туди вперше; вони можуть виписати мені капелюх, який я обожнюю; я його замовила.
La chaleur est brûlante ! Je brûle, j’ai chaud ! Oh ! mon Dieu, arrache-moi de cette fournaise ! A cinq heures je suis sortie, j’ai laissé Walitsky et Paul au bain, puis chez Auda pour ma robe blanche brodée; elle sera très jolie, sans tunique derrière, des volants brodés et simples entremêlés derrière, et devant une petite tunique, corsage à pointe par derrière. Ce sera très joli. Puis chez Médecin, j’y vais pour la première fois, ils peuvent me faire venir le chapeau que j’adore, je l’ai commandé.
Сьогодні вранці лист від Олександра: справи йдуть непогано, і він залишить Росію лише 20 липня за старим стилем. Це жахливо! 2 серпня за нашим! І поки він приїде — вже буде вересень, бо він зупиниться у Відні. Я не можу стримуватися й заливаюся сльозами. Скільки сліз мені коштує ця виставка! І скільки зайвих зморшок у тридцять! Дідусь отримав три тисячі карбованців! Він чекав сім тисяч. Але дорогий Олександр завжди щось кладе собі в кишеню, користуючись тим, що нас усіх немає. Я не хочу більше чекати! Я помру, якщо не поїдемо! Я цього не сказала, але плакала!
Ce matin une lettre d’Alexandre dans laquelle les affaires ne vont pas mal, et il quittera la Russie seulement le 20 juillet, style russe. C’est horrible ! Le 2 août d’ici ! Et jusqu’à ce qu’il vienne ce sera septembre, car il s’arrêtera à Vienne. Je ne puis me retenir et je fondis en larmes. Combien de larmes me coûte cette exposition ! Et combien de rides de plus à trente ans ! Papa a reçu trois mille roubles ! Il attendait sept mille. Mais cher Alexandre empoche toujours quelque chose, profitant de notre absence à tous. Je ne veux plus attendre ! Je mourrai si on ne part pas ! Je ne l’ai pas dit, mais j’ai pleuré !
Ми їдемо через тиждень; перепочинку більше не буде, бо ми нікого не чекаємо. Це залежить від мене. Яке щастя! О! дякую, мій Боже, дякую! Від Тебе це щастя! Ти зволив почути мою молитву! Якби я наважилася вірити, що Ти мене вислухаєш і щодо решти... що даси мені те, чого я прошу! «Стукайте, і вам відчинять». Я вірю в це — це моя розрада.
Nous allons dans une semaine; il n’y aura plus de trêve car nous n’attendons personne. Cela dépend de moi. Quel bonheur ! Oh ! merci mon Dieu, merci ! c’est de Vous que ce bonheur vient ! Vous avez daigné écouter ma prière ! Si j’osais croire que Vous m’entendrez pour le reste... que Vous me donnerez ce que je demande ! « Frappez et on vous ouvrira » Je crois à cela, c’est ma consolation.
За обідом у нас були пан Зібін і княгиня Ґаліцина; після обіду — Анічкови й ще кілька осіб. Розташувалися в саду, поставили кілька маленьких столиків, і одні сіли грати в карти, інші — їсти фрукти й пити каву. Толста запевняла всіх у місті, що мені сімнадцять, і всі їй вірять. Навіть цей Зібін (один із моїх залицяльників, як кажуть) — старий пацюк — не хоче вірити в протилежне. Анічков теж. Цей ідіот Поль каже те саме. Тоді за обідом мама дістала моє свідоцтво про народження, Полеве й своє свідоцтво про шлюб і прочитала їх вголос. Отже, доведено, що мені чотирнадцять, а Полю тринадцять. Сподіваюся, що цей старий дурень переконався. Слід було б зробити так само з усіма іншими. Увечері я не виходила. Ландо на ремонті, а я не люблю виїжджати в такій потворній колясці. Та й пʼятеро вийшли — досить. Я залишаюся у своїй навчальній кімнаті1 і слухаю жаб — вони мене будять і присипляють. Сьогодні о сьомій ранку. Пішов дощ на хвилину-другу — як з відра, але раптом перестав, і настала така спека, що її не описати жодними словами.
A dîner nous avions M. Zibine et la princesse Galitzine, après dîner les Anitchkoff et encore quelques personnes. On s’installa au jardin, plusieurs petites tables furent dressées et on se mit, les uns à jouer aux cartes, les autres à manger des fruits et prendre du café. La Tolstoy a assuré dans la ville que j’ai dix-sept ans et tout le monde le croit. Même ce Zibine (un de mes admirateurs à ce qu’on dit), un vieux rat ne veut pas croire le contraire. Anitchkoff aussi. Cet imbécile Paul dit aussi la même chose. Alors à dîner, maman a tiré mon extrait de naissance, celui de Paul et son acte de mariage et les a lus à haute voix. C’est donc prouvé que j’ai quatorze ans et Paul treize ans. J’espère que ce vieil imbécile est convaincu. Il faudrait faire de même avec tous les autres. Je ne suis pas sortie le soir. Le landau est en réparation et je n’aime pas sortir en une calèche si laide. Et puis cinq sont sortis, c’est assez. Je reste dans ma school-room et j’écoute les grenouilles, je suis réveillée et endormie par elles. Ce matin à sept heures. Il a plu pour une minute ou deux, à torrents, mais cela a cessé tout à coup, et nous avions une chaleur au-dessus de toutes les descriptions du monde.
Примітки
В оригіналі англійською: «school-room». ↩