П'ятниця, 4 липня 1873

Увесь ранок, замість того щоб вчитися, я шила цей огидний корсаж і врешті-решт його зіпсувала. Ні, я не можу займатися шиттям — це занадто нудно.
Я знаходжу таку саму подібність Аполлона Бельведерського з Гамільтоном, як престо концерту ля мінор Мендельсона з Єгипетським маршем Штрауса. Це мене вразило.
Моя кімната — центр усього. Ще й сьогодні вранці зібралися в мене.
О п'ятій я поїхала на море з пані Анічковою та її дітьми. Я пірнала. Дюрани всі купалися.
О восьмій я знову вийшла. Проводивши маму та інших на вокзал, ми — я, Поль і Діна — зібралися в мене, як завжди; побалакавши, кожен пішов до себе. Я залишилася сама, місяць освітлював мою кімнату, і я не запалювала свічок. Я вийшла на терасу і почула далекі звуки скрипки, гітари й флейти-гармоніки. Я швидко увійшла й стала біля вікна, щоб краще слухати. Це було чарівне тріо; давно я не слухала музику з таким задоволенням. На концерті більше зайнята розглядуванням публіки, ніж слуханням, але цього вечора, десь об одинадцятій, при місячному сяйві, зовсім сама, я поглинала, якщо можу так висловитися, цю серенаду, бо то справді була серенада.
Ніццянські молодики зіграли нам серенаду. Більш ґалантним бути годі. На жаль, модні молоді люди більше не хочуть цих невинних і чарівних розваг — вони воліють проводити час за пиятикою в товаристві нікчемних жінок. Тоді як музика — що є на світі кращого! І що благородніше, ґалантніше й веселіше, ніж співати серенаду, як у давній Іспанії? Далебі, після коней це для мене найперше. І якби я була чоловіком, я б провела життя в стайні, на перегонах, на стрільбищі, трохи у вітальні, під вікном своєї красуні й нарешті — біля її ніг. Тисяча пригод, перешкод, неможливих речей, поєдинків (можна подумати, що я начинена романами, а проте я їх ніколи не читала, окрім кількох англійських). Така моя натура, моє життя. Скрізь видно доброту Божу. Він створив мене жінкою, щоб завадити мені робити божевілля, які б я хотіла. Усі жінки були б від мене без тями, а оскільки в решті решт я кохала б лише одну, я б зробила багатьох нещасними. Бог це відвернув. Отже, я слухаю; вони грали зовсім гарно. Діна й Поль прийшли до мене, і ми ще послухали. Коли наші серенадники [sic] пішли, я взялася молитися Богові. Я була у такому доброму настрої, я якраз дійшла до того місця, де молюся за нього. Раптом Діна мене кличе; я підходжу, вона показує мені тінь на стіні; я дивлюся кілька хвилин і бачу, що це чоловік — безсумнівно злодій, бо він хотів сховатися. Я була перелякана. Ми вигадали тисячу речей — він вилізе нас обікрасти, навіть убити. Я послала Марі в провулок; вона пішла з якимсь чоловіком, але в цю мить злодій зник. Мені було дуже страшно, бо Діна мені сказала, що він ховався й знову з'являвся, повзав біля стіни й робив усілякі маневри, щоб його не побачили. Я добре зачинила віконниці на терасних дверях і для більшої безпеки забарикадувала їх нічним столиком, тазом зверху, карафкою й усім посудом, щоб при відчиненні дверей усе впало й я прокинулася; я навіть, усупереч звичаю, залишила двері кімнати відчиненими, щоб швидше втекти.