П'ятниця, 4 липня 1873

Увесь ранок, замість того щоб вчитися, я шила цей огидний корсаж і врешті-решт його зіпсувала. Ні, я не можу займатися шиттям — це надто безглуздо.
Я знаходжу таку саму подібність Аполлона Бельведерського з Гамільтоном, як престо концерту ля мінор Мендельсона з Єгипетським маршем Штрауса. Це мене вразило.
Моя кімната — центр усього. Ще й сьогодні вранці зібралися в мене.
О п'ятій я поїхала на море з пані Анічковою та її дітьми. Я пірнала. Дюрани всі купалися.
О восьмій я знову вийшла. Проводивши маму та інших на вокзал, ми — я, Поль і Діна — зібралися в мене, як завжди; побалакавши, кожен пішов до себе. Я залишилася сама, місяць освітлював мою кімнату, і я не запалювала свічок. Я вийшла на терасу і почула далекі звуки скрипки, гітари й флейти-гармоніки. Я швидко увійшла й стала біля вікна, щоб краще слухати. Це було чарівне тріо; давно я не слухала музику з таким задоволенням. На концерті більше розглядаєш публіку, ніж слухаєш, але цього вечора, десь об одинадцятій, при місячному сяйві, зовсім сама, я поглинала, якщо можу так висловитися, цю серенаду, бо то справді була серенада.
Ніццянські молодики зіграли нам серенаду. Більш ґалантним бути годі. На жаль, модні молоді люди більше не хочуть цих невинних і чарівних розваг — вони воліють проводити час за пиятикою в товаристві нікчемних жінок. Тоді як музика — що є на світі кращого! І що благородніше, ґалантніше й веселіше, ніж співати серенаду, як у давній Іспанії? Далебі, після коней це для мене найперше. І якби я була чоловіком, я б провела життя в стайні, на перегонах, на стрільбищі, трохи у вітальні, під вікном своєї красуні й нарешті — біля її ніг. Тисяча пригод, перешкод, неможливих речей, поєдинків (можна подумати, що я начинена романами, а проте я їх ніколи не читала, окрім кількох англійських). Така моя натура, моє життя. Скрізь видно доброту Божу. Він створив мене жінкою, щоб завадити мені коїти ті безумства, яких мені хотілося б. Усі жінки були б від мене без тями, а оскільки врешті-решт я кохала б лише одну, я б зробила багатьох нещасними. Бог це відвернув. Отже, я слухаю; вони грали зовсім гарно. Діна й Поль прийшли до мене, і ми ще послухали. Коли наші серенадники [sic] пішли, я взялася молитися Богові. Я була у такому доброму настрої, я якраз дійшла до того місця, де молюся за нього. Раптом Діна мене кличе; я підходжу, вона показує мені тінь на стіні; я дивлюся кілька хвилин і бачу, що це чоловік — безсумнівно злодій, бо він хотів сховатися. Я була перелякана. Ми вигадали тисячу речей — він вилізе нас обікрасти, навіть убити. Я послала Марі в провулок; вона пішла з якимсь чоловіком, але в цю мить злодій зник. Мені було дуже страшно, бо Діна мені сказала, що він ховався й знову з'являвся, повзав біля стіни й робив усілякі маневри, щоб його не побачили. Я добре зачинила віконниці на терасних дверях і для більшої безпеки забарикадувала їх нічним столиком, тазом зверху, карафкою й усім посудом, щоб, коли двері відчинять, усе попадало й я прокинулася; я навіть, усупереч звичаю, залишила двері кімнати відчиненими, щоб швидше втекти.