Вівторок, 1 липня 1873

Уже кілька днів дідусь говорить мені про свій заповіт; я не вірила, що це серйозно; проте він добре зробив би, бо невідомо, що може статися. Ще вчора він попросив мене бути вільною сьогодні й купити паперу. З ранку я це зробила; після сніданку, побачивши, що тато мене не кличе, я сама йому сказала, що я вільна й усе готове.
Отже, ми пішли до його кімнати, і він мені диктує. Треба визнати, що це для мене велика честь. Де ще давали записувати заповіт чотирнадцятирічній дівчині? Це ж не дурниця, а правда — я не така, як усі. Серце моє трохи билося, коли я почала, бо це така серйозна й важлива річ — доля всіх його дітей. Він і сам був схвильований, я бачила це по його голосу, а потім він почав швидко ходити по кімнаті. Він дає частину землі, будинок з бібліотекою й картинами (які він мені дарував десять разів, як і бібліотеку, але не має значення!) Жоржу; мамі теж маленький маєток гектарів у двісті, гадаю, й ліс, суміжний з його землею; решта розділиться за законом, тобто порівну між усіма братами. Заміжні дочки за законом нічого не отримують, хіба що це зазначено у заповіті. Він розпорядився всім, що сам набув, але землі, отримані у спадщину, не можна передавати заповітом — вони діляться за законом. Але тато видасть мамі векселі, і таким чином усе влаштується. Завжди є спосіб передати спадщину. Завжди знаходяться засоби. Тітці він поки що нічого не дає; каже, що їй не потрібно — з усім тим статком, який їй залишив чоловік. Зрештою, якщо процес обернеться проти неї, він дасть їй векселі на тридцять тисяч карбованців, так само як і мамі. Мені здається, це замало, адже статок сягає кількох мільйонів франків.
Але ніколи не слід нарікати — я в цьому розкаялася, та й Бог може покарати тих, хто ніколи не задоволений.
Увечері грали в крокет — це вже майже щодня. Жорж у нас; о восьмій ми проводили його на вокзал і пішли — я, Діна й Поль — їсти морозиво.
Вдома зайшли до моєї кімнати, тобто Діна й Поль, бо решта в Монако. Ми почули гітару під вікном. Серенада! — вигукнула я, і всі троє на терасу. Але, на жаль, що це було? Це був кухонний хлопець! Він грав у саду для садівника, який своєю чергою взявся грати на скрипці, але так фальшиво, що ми втекли. Ми залишилися в моїй кімнаті до пів на одинадцяту, тоді я мусила виставити всіх. Я люблю, щоб збиралися в мене, щоб любили приходити до мене. Це трохи починається, і я сподіваюся, що з часом... У всіх кімнатах немає ладу, вони заставлені, тоді як моя — завжди охайна, впорядкована, світла, чиста, кокетливо облаштована — приємне видовище для ока. Природно, що в мене залишаються охочіше; і потім я тримаю людей трохи вільно, але ніколи не даю їм перейти певну межу етикету, і це подобається. Я сподіваюся, що в моєму домі буде так само. Я нічого кращого не бажаю, ніж мати гостей з ранку до вечора. Головне, щоб кожному було приємно приходити.