Неділя, 15 червня 1873

Мені не принесли сірий корсаж, і я не пішла до церкви; було надто пізно — літургія о десятій замість одинадцятої.
Бідна Соломинка! Вона їде! Ми проводимо її о другій. Прибувши на вокзал, знайшли там сім'ю Берлікових, що виїжджала до Росії з їхнім лікарем Чернікофф. Соломинка їде з ними, бо знає — і ми знаємо — Чернікоффа, і якщо їй стане зле в дорозі, буде хто подбати. Мадам Теплакова їде до Марселя. Наша група була численна й дуже жвава (сіра батистова сукня, білий вишитий жакет). Соломинка сказала в ту мить, коли потяг рушав:
До побачення, Маріє Степанівно, справді добрий спогад.
Ми попрощалися; вона сіла у вагон, потяг рушив, і за кілька хвилин видно лише трохи диму та маленьку чорну цяточку вдалині — ось що залишилося від бідної Соломинки! Зі стиснутим серцем я пішла. Мама, тітка, Діна й я поїхали до Говардів близько пів на дванадцяту. Усі Говарди — пані й Елен — приїхали до нас. Елен підросла, похорошіла, носить довгі сукні. Ми раділи побачитися. Біля дверей нас зустріла пані Говард у супроводі всіх дітей. Мама тощо, просидівши годину, їдуть, і на загальне прохання нас залишають обідати. Тепер треба описати, що ми робили цілий день. Ну що ж? Нічого. Розмовляли — стоячи, сидячи, в саду, в домі.
Яка Елен гарна. Я люблю її більше, ніж Ліз, хоча та щиріша, й така люб'язна, натура така відкрита, така добра! Я завжди більше люблю Елен, хоч не визнаю за нею всіх цих якостей. Вона їх теж має, але Ліз — набагато більше.
Ліз ревнувала мене. Весь час робила дурниці. Ревнувала — одним словом. Я одного разу трохи ревнувала до племінниці мадам Юркової, бо та віддавала перевагу Діні.
Мені соромно, але мушу зізнатися в одній речі.......... я трохи заздрісна. І в цю мить заздрю Елен! Заздрю її красі! (З однієї-єдиної причини: боюся, що, оскільки вона багато подорожує — влітку до Англії, навесні до Росії, взимку в Ніцці, — боюся!) божевільна! Усе може статися; я боюся... що вона йому сподобається! Поки він зі своєю кокоткою — це нічого; але якщо він покохає її — він буде втрачений для мене назавжди. Зараз у мене є слабка надія: він може з примхи покинути красуню Джойю й прийти до мене. Але одного разу під владою порядної дівчини — кінець! Бо я собі уявляю — я, яка ні гарна, ні красива, ні чарівна, — що він може мене покохати!
[На полях: Дзеркальце на корсажі зліва.]
Як же вона, така гарна й чарівна, [закреслено: усміхнена] така освічена — як вона може не змусити його себе покохати!! Я потворна — визнаю це тепер! О, якщо він її покохає!!! Я її зненавиджу! Ні... я буду спокійна, принижена. Визнаю, що не можу зрівнятися з її красою, що була божевільна, сподіваючись, — і кохатиму її теж, буду покірна. Її присутність буде мені нестерпна; не кохатиму й не ненавидітиму; дивитимуся на неї як на окрему істоту, до якої відчуватиму лише заздрість.
О, яка лють, коли відчуваєш своє безсилля! Чому одна красива, а інша — ні? Чому ця несправедливість? Вона його не кохає, я — кохаю; чому ж я не красива, щоб він мене покохав? О, є речі, які цінують більше за красу. Але що це за речі? Чи є вони в мене? Грація, лагідність, розум, доброта, освіта. Останнє в мене буде. А решта? І потім — усе це не може замінити красу. Хоч як кажи — це чесноти потворних. Можна мати все разом, але це рідкість! Сто разів я зверталася до дзеркала. І сто разів переконувалася в жахливій правді! О, вона така красива! Я заздрю їй не через красу — багато є красивих! Але так боюся її! Боюся, бо вона може одного дня стати моєю суперницею, а я безсила.
Чи я не божевільна? Боже мій, визволь мене від цих жахливих фантазій, що змушують мене плакати й роблять такою нещасною й restless.

Примітки

Англійською в оригіналі — «неспокійна, тривожна»; слово, яке Марі вживає замість французького, наче жоден переклад не влучає в те почуття.