Понеділок, 26 травня 1873

Від самого ранку ми все запакували; я вдягла сіру сукню. Близько одинадцятої прислуга приходить повідомити, що прийшов пан Абрамович. Мама ще не була готова, тож я спустилася до готельного салону. Ми поговорили кілька хвилин. Поль був там. Потім я попросила Абрамовича перейти до їдальні, де ми снідатимемо. Ледве я замовила сніданок — прийшла мама, а за кілька хвилин — пан Тормосов, так що нас зібралося пʼятеро. Розмова була жвава: говорили про Ніццу, знайомих, друзів. Пан Абрамович був дуже любʼязний зі мною. Сказав, що завжди стає на мій бік, коли мене звинувачують, і що ось днями в Паттонів про мене говорили — і він енергійно мене захистив. Я йому вдячна. Але я не знала, що про мене вже говорять у салоні, і, мабуть, казали погане, раз він став на мій захист. Це мене трохи засмучує, тим більше що я нічого поганого не зробила.
Він дав мені дві свої візитівки, щоб передати панові й мадам Паттон. Я їх дала мамі, бо якби передавала сама — ці негідники Паттони могли б наговорити ще якихось дурниць.
Поль вийшов сплатити рахунок, і Абрамович сів біля мене (він був навпроти); мама говорила з Тормосовим, а я з Абрамовичем. Коли я показала йому зразок тканини мого дорожнього костюма, він розсіяно взяв його, наче й не дивився подивився, і коли я простягла руку, щоб забрати, він швидко відірвав половину й поклав до гаманця. Я хотіла спитати чому, але він швидко змінив тему. А потім яка дурниця! Він витягнув із гаманця англійський пластир і запропонував мені — на випадок, якщо поріжу палець у дорозі. Мама тоді обернулася, усміхнулася, подивилася на нього з виразом, який я не можу пояснити; якби йшлося не про мене, я б сказала, що вона ніби хотіла сказати:
— Не робіть дурниць, вона ще дитина, а ви уявляєте, що це панянка, до якої можна залицятися.
Не знаю, чому він мені це запропонував. А, так — мабуть, уявив, що я візьму щось на памʼять в обмін на мій зразок. Я зрозуміла, але вдала, що нічого не розумію. Він зніяковів, і після кількох слів ми знову змінили тон. Коли він дав мені візитівки, я, щоб їх не зімʼяти, поклала (яка я незграбна!) у корсаж. Тоді він каже пошепки!!: «Як би я хотів бути візитівкою!» — або щось таке. Мене вкололо, мені це не сподобалось. Пан Абрамович казав іще всілякі речі; говорили про шлюб, що мадам Маркевич повинна їхати до чоловіка, бо він наказує.
— Не треба одружуватися, бачите! — каже пан Абрамович.
— Це як подивитися, — відповіла я.
— Гарна відповідь, я цього не очікував! Що ж тут доброго чи прекрасного?
Він дуже любʼязний і добрий до мене, бо всюди говорить про мене добре. І особливо його зачарувало, як я його прийняла, коли він приходив прощатися. Я прийняла його просто, без вигадок, без гримас — як завжди приймаю всіх. Пан Тормосов навіть сказав, що
Абрамович усюди про мене говорить добре.
О першій Тормосов і Абрамович (він жартома хотів поїхати з нами до Ніцци) пішли. Мадам Сапоженікова й пан Юрков прийшли за кілька хвилин до нашого відʼїзду на вокзал. Мама прийняла їх теж у готельному салоні. Мадам Сапоженікова була дуже любʼязна, навіть поцілувалася зі мною й мамою. Ми поїхали на вокзал з ними в їхньому ландо. Там зустріли пана Тормосова. Абрамович мав запрошення за місто о першій і не зміг прийти. Граф Ґрімо (колишній Одіффре) виїжджав до Парижа; Юрков запропонував його представити, але ми їхали різними шляхами, та й було пізно. Поль лишився.
Поїзд нарешті рушає, і ми покидаємо Женеву. Дорогою до Ліона з нами їхали французи — фабрикант оксамиту, який стільки говорив з мамою, що їй голова йшла обертом. Я весь час не відривала очей від книжки й не сказала жодного слова.
У Ліоні я попросила маму взяти спальне купе. Ми його взяли. Як приємно мати змогу роздягтися в дорозі! Нам було цілком зручно. Але я погано спала, бо о пʼятій ми мали прибути до Марселя, де пересідають, — і я боялася, що кондуктор відчинить двері й побачить нас у такому вигляді.

Примітки

В оригіналі англійською: «in an undertone». ↩