Четвер, 15 травня 1873

О пів на девʼяту ми всі, крім тітки, в якої дуже сильна гарячка, поїхали на похорон. Спершу була служба вдома, потім усі вирушили до церкви; внесли труну, відправили літургію, потім заупокійну. Було багато людей — іноземці, Мішелі; були й двоє великих князів.
Зайве казати, яким був біль старого й мадам Паттон; під кінець вона знепритомніла. Всі її обступили, і бідний старий лишився сам; він упав на стілець — вже не плакав, а кричав. Ми миттю підбігли до нього, доглядали, дали води тощо. Словом, сцени горя, які я бачила, такі страшні, що я плакала й досі тремчу. Сльози, ридання, крики — всі жахи нещастя й розпачу. О пів на другу ми повернулися. Потім о пів на пʼяту, після двох годин фортепіано, я вийшла (чорна сукня, добре) з мамою; купила сіру тканину для дорожньої сукні. Це як із верховою їздою — я замовила амазонку й поїхала верхи, бо дорожня сукня — завжди крок уперед. Сьогодні перші черешні.
Нікого не лишилось у повному значенні слова. Залишаються лише огидні, брудні, тупі місцеві. О! Боже, дай мені поїхати. Благаю Тебе. Даруй мені цю ласку. Замовлю капелюх до сірої сукні.
на полях
Близько шостої старий приїхав довідатися про здоровʼя тітки. Він так боїться за всіх, бідний!