Середа, 14 травня 1873

Перед сьомою зʼїла тарілку полуниць. О девʼятій ми з мадемуазель Коліньйон пішли пішки до Говардів (фіолетова сукня). Я була в поганому гуморі, бо за сніданком і після — знову справи з англійською. Це мадемуазель Коліньйон мали б примушувати нею говорити, а замість цього мучать мене до виснаження.
Я просила, щоб поїхали до Відня, наводила тисячу причин; нарешті казала, що не хочу лишатися на літо в Ніцці. Плакала, просила; була в сумному, нудному настрої, не хотілося нічого робити, ні з ким говорити.
Я пішла з сердитим, точніше знудженим виглядом. Обличчя було похмуре. Ах! як подумаєш, яка людина жалюгідна! Підходячи, ще на алеї, що веде до них, я мусила спробувати змінити обличчя, настрій; мусила усміхатися, мати веселий вигляд, радіти, що їх бачу, тощо.
Кожна тварина може, коли їй до вподоби, робити яку хоче міну. Вона не зобовʼязана усміхатися, коли хоче плакати. Коли не хоче бачити подібних собі — не бачить. А людина — раб усього й усіх! І проте я сама це на себе накладаю; сама люблю товариство, люблю їздити, люблю, коли до мене приїжджають. Уперше я йду проти свого бажання, а скільки разів піду ще? Скільки разів, бажаючи залишитися, я буду змушена їхати; ладна плакати — змушена усміхатися! І я ж сама обрала собі це життя, це світське життя. Ах! але тоді в мене не буде горя — коли виросту, коли він буде
зі мною. Я завжди буду весела й у доброму гуморі. Тепер — це через те, що я хочу до Відня й не можу, і ще тисяча речей, які я не можу зробити сама; але тоді я матиму свою волю. Зможу робити що хочу, їхати куди хочу; кошти дозволять, а якщо розумно ведеш справи й з Божою допомогою — завжди досить; і потім, з ним — чи можу бути нещасна? Він не противитиметься моїм бажанням, тобто ми матимемо спільні. Я поступлюся йому, він — мені; можна жити щасливо. Скажуть, що я хочу досконалості; але вона може існувати. Її немає, бо ніхто не потрудився, точніше — всі вважали її такою важкодосяжною, що навіть не намагаються. А іноді те, що здається таким..... Воно може здаватися здалеку таким далеким, що сама надія
досягти його здається лише марною химерою. Нічого — тримайтеся з надією, і відстань помітно скоротиться з кожним кроком.
Отже, я завжди буду задоволена, щаслива.
Мадам Савельєва померла вчора ввечері об одинадцятій. Сьогодні о другій після обіду мама й Діна ходили на панахиду. Увечері о восьмій ми з мамою пішли туди; було багато дам. Що сказати про цю сцену? Біль справа, біль зліва, біль на стелі, біль на підлозі, біль у кожному стільці, біль у світлі свічок, біль у самому повітрі. У мадам Паттон (її доньки) була істерика після панахиди. Малюк теж плакав (усі). Я поцілувала їй руки, повела її, посадила біля себе. Хотіла сказати кілька слів розради, але не могла; та й яка розрада! Лише час! Те, що я сказала спершу, здавалося мені добрим, а потім здалося різким і дурним. Я сказала, що нікого так не жаль, як старого, який лишається сам, сам, сам. Ах! Боже, що робити? Все мусить скінчитися. Ось моє міркування, але якби хтось із наших помер — я б його не застосувала.
У Говардів — досить весело; вони зробили все, що могли; які добрі діти, я їх так люблю.

Примітки

Прим. перекл.: Кінець цього абзацу і наступний абзац Марі написала англійською. ↩
В оригіналі англійською. ↩
В оригіналі англійською: «hysterics». ↩