Середа, 9 квітня 1873

Хмарно, потім дощ. Об одинадцятій я хотіла йти купатися, але за їхньою любʼязною звичкою почали чинити перешкоди й уявляти собі жахіття — просто тому, що я хотіла скупатися, як робить безліч людей. Почали з того, що холодно, — це частково правда; потім нафантазували всілякі нещастя, і навіть що, пірнувши в море, я можу зіпсувати собі репутацію. Після довгої й неприємної сцени я нарешті вирушила з панною Коліньйон (жакет із вікуньї; виходячи — негарно, але через кілька хвилин ходьби — дуже гарно). Я відчула, що холодно, й відправила Марі, яка несла мій купальний костюм. Я зробила це сама, й не розумію, чому вважають, що мені хочеться мерзнути, тонути тощо, і що я настільки божевільна, що навіть не знаю, що таке інстинкт самозбереження.
Замість того щоб мене переконати, спокійно довести, що це справді так, — починають сцени й голосіння, і саме звідси всі неприємності. Але я бачу в цьому й добру сторону і вважаю це посланим від Бога — щоб показати, як погано так чинити, й навчити мене, як слід поводитися зі своїм чоловіком і дітьми.
Те, що я сказала про сьогоднішню сцену, звісно, перебільшене, але суть — чиста правда.
З одинадцятої до дванадцятої я гуляла; ми дійшли до пані Мортʼє й повернулися — майже нікого не було; хіба що, повертаючись, побачила Одіффре; зазвичай він ніколи не дивиться й проходить із удаваною байдужістю, дивлячись перед собою. Але я сприймаю це так: якщо, проходячи, людина на вас дивиться — значить, ви для неї як усі; але коли вас минають, навіть не глянувши, а дивлячись уперед з удаваною байдужістю, як я щойно сказала (це не стосується цього пана, я кажу загалом), — це означає, що ви для неї щось значите, що вона вас шукала й, помітивши здалеку, хоче показати, що не дивиться на вас, не звертає уваги. Суджу трохи по собі. Це роблять, щоб зацікавити.
на полях
Або ж просто приємно чи неприємно бачити цю людину.
Пополудні дощ, і я зовсім не шкодую, що вийшла зранку; ми виїхали лише на годину в екіпажі (та сама сукня, сірий капелюх «бандит» тітки, непогано), мало людей. Купила у Дельбеккі три маленькі книжечки, щоб вести далі цей щоденник.
Сьогодні вранці я показала панні Коліньйон — здається, вугляра, — кажучи: «Дивіться, як ця людина схожа на герцога Гамільтона» (у цьому є трохи правди — здалеку); вона з усмішкою сказала: «Яка дурниця» тощо. Вимовляти його імʼя — для мене величезна насолода; але я бачу, що коли нікому не говориш про того, кого кохаєш, — кохання стає сильнішим, а якщо говориш про нього постійно (це не мій випадок) — кохання слабшає. Це як флакон парфумів: якщо закоркований — аромат сильний, а відкритий — сила випаровується; саме це робить моє кохання дедалі сильнішим, бо я ніколи не чую, щоб про нього говорили, й ніколи сама не говорю — зберігаю все для себе.
Сьогодні на уроці географії про Америку, коли я шукала острів, мої очі вразило це чарівне імʼя — Гамільтон, «Острів Гамільтон» в Арктичному океані. Я була наче уражена блискавкою — не відчувала землі під собою, здавалося, що я десь, не знаю де, не знаю як; серце калатало; я була буквально вся приголомшена. І після цього можу сумніватися, що кохаю його? (Урок із Гамільтоном ще не настав — чекаю на нього з тремтінням.)
Чи можу я вагатися? О ні, ні — я кохаю його, обожнюю; він перший, кого я кохаю, бо не відчувала таких сильних емоцій, коли кохала Бореля; можливо, мені так здається, бо те минуло; я могла б перевірити, якби тоді записувала те, що відчуваю, але писала лише знаками, які нічого не доводять.
Я цілий день мрію, як було б, якби він приїхав до нас у Росію, на село (ось кумедна фантазія) — ранкові прогулянки в лісі, всілякі екскурсії.
Боже мій, Боже мій, як я його кохаю — якби він знав! Але з Божою допомогою він одного дня дізнається. Я довіряю Богу, молю Його — і Він дасть мені; Він дав мені все, що я могла мати досі; чому я не можу сподіватися, що дасть решту пізніше?
навскоси
Все-таки вражає — розпалити себе до того, щоб переживати справжні емоції через ніщо.

Примітки

В оригіналі англійською: «self-preservation». ↩