Понеділок, 8 вересня 1884

Пан Бастьєн-Лепаж прислав свого камердинера сказати, що він удома й що він просить цих дам, та всіх цих дам, прийти його провідати. Дощить.
Звісно, ми йдемо.
Там старий художник Жан Жигу, якому він показує свої офорти.
Їх лише шість: Вольф, троє інших чоловіків і дві пози Маккей.
Він перебирав їх із цілковитою незворушністю. На його гравюрі вона чарівна. Одна на повний зріст, у капелюшку, а друга — лише голова, у фішу. Я знайшла в неї чарівний вираз.
Аж ось із пошти приносять маленьку коробочку полуниць і букет з едельвейсів та незабудок.
Я тієї ж миті з переконаністю уявляю, що це від Маккей і... такі речі справляють на мене дивне враження; це наче всі сили з мене вийшли, лишається обм'якле тіло й затьмарений розум, словом, я тупію... Це наче кажеш собі: більше нічого немає...
А проте. Тоді мене бере мовчазний гнів: навіщо я тут?
— Що з вами?
— Це в мене зуб мудрості ріжеться й робить мене сама не своя...
— А! він ріжеться?!
— Так.
— То й слава Богу.
Словом, я повертаюся, кажучи собі: усе скінчено. Геть скінчено. Що? Хто? Невідомо. Що сталося? Я не знаю, сталося щось неприємне... і страх прийдешніх лих. Щоб від нього вберегтися, я кажу собі: усе скінчено. Скінчено. Скінчено.
Я триматимуся вдома...
А втім...
А чоловічкові кращає, можливо, в нього й немає раку.

Примітки

Жан-Франсуа Жигу (1806—1894) — французький історичний живописець доби романтизму, представник старшого покоління, якого Бастьєн, вочевидь, знав.