Четвер, 13 березня 1884

Ви не уявляєте собі цього божевілля: я гадаю, що портрет Клер буде готовий у суботу о четвертій. Я роблю його в саду, у натуральну величину до колін. Це дуже мило, але...
Бастьєнові-Лепажу краще, він навіть виходив; тітка запевняє, що бачила, як він сідав у екіпаж, а його підтримували якась дама та Еміль. Вона каже «підтримували», щоб мене не зачепило те, що він не приходить сюди.
Але мене це зачіпає...
Зрештою, що ж поробиш, воно так і є, у нього інші турботи, клопоти тощо. Це цілком природно. Хіба я опікуюся отими X, Y, Z, яких подеколи можу навіть вважати милими, але до яких не пішла б, коли нездужаю чи нудьгую.
Дарма. Чому? Чому, чому?
Через це я три години почуваюся нещасною. «Ле Ґолуа» пише про нього і про етюди, які він привіз із Дамвіллер... і сповіщає про його близький відʼїзд до Алжиру, де він остаточно одужає... Цей старий хворий, цей маленький тихий селянин, закоханий у легковажницю, та ще й яку легковажницю, — колишню, близьку подругу пані Картрайт!
Тьху! І ось він хворий, потворний і зморщений. То й навіщо ним перейматися. Ба. Я знайду інший сюжет. На добраніч.
Зрештою, то невже я не маю в житті жодного інтересу?! І чи треба казати, як Флобер, що я бачу попереду лише низку аркушів паперу, які треба годувати, тобто полотен, які треба замазувати?
То життя сповнене лише праці? Та якщо це подеколи втіха, то частіше — страждання. Але тоді що?
Нічого?
Побачимо, якщо я не помру.

Примітки

Дамвіллер — рідне село Бастьєна-Лепажа в департаменті Мез, куди він регулярно повертався малювати. Там написано кілька його найуславленіших творів, зокрема «Жанну дʼАрк» (1879) і «Сінокіс» (1877). ↩
Гюстав Флобер (1821–1880) уславився цілковитою відданістю письму як покликанню, вважаючи літературну працю єдиною самоцінною метою. Марі з іронією перекладає його письменницьке покликання на малярський лад. ↩