Неділя, 28 жовтня 1883

Я аж шаленію через те, що нічого не маю в роботі. Кажу собі: їдьмо до Фонтенбло, а тоді: навіщо ж, я можу знайти зовсім поруч якийсь лісистий куточок, куди їздитиму щоранку фіакром, чи, може, чому б не поїхати писати туман над Сеною. Чи, може... Зрештою, я нічого не бачу виразно й не знаю, чого хочу! А чому б не поїхати до Аркашона? Він схожий на Схід, і там я могла б написати «Святих жінок». А водночас зробити стільки ж етюдів, як і деінде. А скульптура? Якщо я поїду, моя статуя не вийде. Це справді... Що ж до Бастьєна, то я про нього більше не думаю. Щоб покласти край цим... ваганням, я піду писати туман над Сеною з човна. Це мені на користь. Я встаю о першій ночі, щоб сказати, що мені нарешті хочеться щось написати. Адже страждала я саме від того, що нічого не хотіла. Це наче полум'я, що здіймається, здіймається; наче раптовий вид того, кого любиш над усе; хвилювання, тепло, радість. Я аж червонію сама-одна. Мені хочеться написати ліс із його полум'яним листям, ці чудові жовтневі тони, а серед них одну чи дві постаті. У «Старому Жакові» Бастьєна ліс, наскільки пам'ятаю, був надто запізнілий, оголений і трохи сірий. Я хотіла б зробити червоне, золоте, зелене... А проте це ще не буде та картина, де буду я сама. Тільки «Святі жінки» не дають мені спокою... а я не зважуюся за них узятися, рішуче не зважуюся... Ну ж бо... Покладімо місяць у Фонтенбло, листопад, грудень — в Аркашоні... Лишилися б мені січень, лютий і березень на статую... Це ж було б неможливо... А треба було б... Ходімо спати. Понеділок, 29 жовтня 1883