Четвер, 11 жовтня 1883 — Зошит 101

CZ ENUKFR

Тому що байдужими ти керуєш; не боїшся їм не сподобатися, тобі байдуже їх утратити; натомість з іншими стаєш несміливим, утрачаєш упевненість, ніяковієш, утрачаєш свій блиск, свою силу — ту певну впевненість, яка є наче здоровʼя й молодість нашої вдачі. Зрештою, подобаєшся майже завжди випадково, подобаєшся, коли про це й не думаєш. Та й ті, хто тобі байдужий, завжди твої прислужники... Що ж, оскільки я гадаю, що це правда, лишається тільки силувати себе чинити з усіма так, як я чиню, приміром, із Сент-Аманом, якого я муштрую, мов цуцика, та він цього й потребує, скажімо. А відваги бракує. А раптом він розсердиться... А раптом перестане приходити? Той, хто мені цікавий, звісно. Це дуже важко, але коли зусилля докладено, успіх майже певний. У будь-якому разі від страху нічого не виграєш, я це знаю з власного досвіду, підлесники зворушують тебе лише тоді, коли це люди... смиренні, чиє поклоніння могло б ледь не образити. Земляний червʼяк, закоханий у зірку, та ще й пихатий! Тьху, гидота... Але між рівними... Словом, я твердо вирішила бути дуже непохитною й не чинити так, як досі, бо зізнаюся, що дуже часто мені трапляється не вимовити відповіді, що сама проситься на вуста, навіть із Божидарами, тоді як ці Божидари кажуть, що думають. Але в мене це з делікатності: мені здається, що, окрім нагальних випадків, завжди треба уникати всього, що може видатися бодай трохи неприємним, і навіть заперечувати впевнено видається мені браком чемності, тієї рідкісної чемності, яка часом змушує тебе дати комусь сказати щось перекручене, аби не спростовувати. Зрештою, ці чудові почуття були б доречні, якби нас було хоча б тридцятеро, хто їх дотримується, але серед людей, яких я бачу, мало хто думає так, як я, і якби я була вишукана, мене мали б за особу, на якій можна їздити; ~~останнім часом~~ я бачу, що конче треба говорити про те, що знаєш, цитувати авторів і робити вилазки в царину науки; бути до певної міри освіченою видавалося мені такою простою річчю, що я про це й не згадувала, а дехто часом думав, що я мила іноземочка, яка добре говорить французькою, та й по всьому.

Parce qu’on les mène, les indifférents; on n’a pas peur de leur déplaire, on se fiche de les perdre; tandis qu’avec les autres on devient timide, on n’a plus d’assurance, on est embarrassé, on perd son brillant, sa force; ce petit air rassuré qui est comme la santé et la jeunesse de notre manière d’être. Enfin on plait presque toujours par hasard, on plait quand on n’y songe pas. Et aussi ceux qui vous sont indifférents sont toujours vos serviteurs... Eh bien puisque je crois que c’est vrai, il n’y a qu’à se forcer à agir avec tout le monde comme j’agis avec Saint-Amand par exemple, que je dresse comme un roquet, mais il en a besoin par exemple. Et le courage manque. Et s’il allait se fâcher... Et s’il allait ne plus venir ? Un lui intéressant, bien entendu. C’est très difficile, mais l’effort accompli le succès est presque certain. Dans tous les cas on ne gagne rien à avoir peur, je le sais par moi,