❦
Вівторок, 21 серпня 1883
Божидар повернувся з Екса через Гавр. Вигляд у нього меланхолійний — то, певно, знов охопило його кохання до Сари.Mardi 21 août 1883Bojidar retour d’Aix via Havre. Il a l’air mélancolique, c’est l’amour pour Sarah qui l’aura repris.
Жюліан мені пише, він гадає, ніби мені відмовили, дурник.
Julian m’écrit, il me croit refusée, le sot.
Прочитайте ж його листа. Я відповідаю розлого, а позаяк почерк у мене великий, виходить понад вісім сторінок.
Lisez-la sa lettre. Je réponds longuement et comme j’ai une grosse écriture ça fait plus de huit pages.
Татгрен, Рошгрос... Рошгросу двадцять чотири, він ось уже десять років товчеться в Школі чи в майстерні...
Tattegrain, Rochegrosse... Rochegrosse a vingt-quatre, il y a dix ans qu’il traîne à l’Ecole ou à l’atelier...
Та все це назавжди лишиться самими словами чи листами... Зрештою, я так кашляю, що... Ні, я вмру не раніше ніж років у сорок, як панна Коліньйон.
Mais ce ne seront jamais que des paroles ou des lettres... Du reste je tousse tant que... Non, je ne mourrai que vers quarante ans comme Mlle Collignon.
Десь у тридцять пʼять років я буду дуже хвора, а в тридцять шість чи тридцять сім, за одну зиму в ліжку, усьому настане кінець. А моя духівниця. Вона зведеться до статуї та картини роботи Сен-Марсо й Жюля. У каплиці в Парижі, серед квітів, на видному місці, і щороку в роковини там співатимуть меси Верді й Перґолезе та іншу музику — щороку, на роковини й навіки, найславетніші співаки.
Vers trente-cinq ans je serai bien malade et à trente-six ou trente-sept ans en un hiver au lit tout sera dit. Et mon testament. Il se bornera à une statue et une peinture de Saint-Marceaux et de Jules. Dans une chapelle à Paris, entourée de fleurs, dans un endroit apparent, et à chaque anniversaire on y chantera des messes de Verdi et de Pergolèse et d’autres musiques à chaque anniversaire et à perpétuité, par les plus célèbres chanteurs.
Окрім того, я засную премію для митців — чоловіків чи жінок. Три тисячі франків упродовж трьох років.
En outre je fonderai un prix pour des artistes hommes ou femmes. Trois mille francs pendant trois ans.
Замість того, щоб клопотатися цим... Я хочу жити. Але я не маю жодного генія, тож краще вже вмерти.
Au lieu de s’occuper de ça... Je veux vivre. Mais je n’ai aucun génie et il vaut encore mieux mourir.
Ах! Боже мій, чому ти не зробиш мене щасливою, ніхто не був би вдячніший і щасливіший... Я так би тебе любила...
Ah ! Mon Dieu pourquoi ne me rendez-vous pas heureuse, personne ne serait plus reconnaissant et plus heureux... Je vous aimerais tant...
Діна каже мені, що Жюль і її бентежить: «коли я бачу, що ти сама не своя, я й сама не знаю, де подітися; якщо вже голова розгублюється, то що ж буде з рештою, адже ми маємо його за Бога й не знаємо, що нам діяти».
Dina me dit qu’elle aussi Jules la met mal à son aise: « quand je te vois à l’envers je ne sais moi-même où me mettre, si La tête se trouble que devient le reste car nous le prenons pour Dieu et ne savons que faire. »
Це, мабуть, правда. Та все ж. А цей архітектор, що розігрує перед ним жертву. Останнього разу він дійшов до того, що підхопив мене попід лікті й підняв із підлоги, у майстерні. І це мене образило. А Жюль, який, як ви знаєте, буває рідко, робить нам честь, почуваючись цілком невимушено, як у друзів, і попри це всім ніяково. А архітектор, щоб розбити кригу, грає того, кому не ніяково... Після обіду ми піднялися до майстерні (мова все про той самий день, але я живу мов у провінції, де події такі рідкісні, що тривають довго): Жюль розлігся на дивані, Еміль на другому, Діна в кріслі, а я на підлозі, і тоді мерзенний архітектор підійшов і поставив ногу мені на спину, мов у мелодрамах, та підняв мене з підлоги, так що мої пантофлі лишилися на килимі. Я невдоволена опісля... Та нема чого... Є... Ні.
C’est peut-être vrai. Mais encore. Et cet architecte qui pose devant lui pour être victime ici. Il est allé, la dernière fois jusqu’à m’enlever de terre en me prenant sous les coudes, à l’atelier. Et ça m’a vexée. Et Jules qui vient comme vous le savez rarement nous fait l’honneur de prendre toutes ses aises comme chez des amis et malgré cela tout le monde est gêné. Et l’architecte pour rompre la glace fait le personnage qui ne se gêne pas... Après dîner nous étions montés à l’atelier (il s’agit toujours de l’autre jour, mais je vis comme en province où les événements sont si rares qu’ils durent longtemps) Jules s’est étendu sur le divan, Emile sur l’autre, Dina sur un fauteuil et moi par terre, alors l’ignoble architecte est venu poser son pied sur mon dos comme dans les mélodrames et m’a enlevée de terre de sorte que mes mules sont restées sur le tapis. Je suis mécontente après coup... Mais il n’y a pas de quoi... Si... Non.
Зрештою, таки є. Тільки... Це спадає мені на думку тепер, як завжди. А втім, я тут-таки йому сказала: знайте, що за кілька днів я дуже розсерджуся, бо ніяк не поясню собі цієї дивовижі.
Enfin si. Seulement... Ça me revient à l’esprit maintenant comme toujours. Du reste je lui ai dit sur l’instant: vous savez que je serai très fâchée dans quelques jours car je n’explique cette singularité.
А Жюль... А Жюль... Я більше не думаю ні про нього, ні про Трирічну...
Et Jules... Et Jules... Je ne pense plus ni à lui ni à la Triennale...
Я думаю, що я молода і що треба б жити.
Je pense que je suis jeune et qu’il faudrait vivre.