Неділя, 5 серпня 1883

Зрештою, мені це байдуже.

Та мені двадцять чотири роки. Це молодо, скажете ви, але я бачу, що всі, кого я знаю, наче дають мені більше. Уже подейкують, що я не вийду заміж. Гавіні, наобіцявши силу-силенну людей, більше не пропонують женихів.

І очевидно, що в Парижі я ніколи не знайду багатої партії. Гарніші за мене виходили за людей без статку, коли мали посаг, або лишалися дівками, коли посагу не мали.

Але що робить шлюб важким — то це що відколи я така, як Ж.Ж. Руссо, мені потрібні безконечні обачності, поступливості й делікатності.

Я знайду це лише, взявши чоловіка на взірець Сент-Амана, я буду вільна, і якщо когось покохаю, то цей хтось не буде чоловіком, з яким я постійно живу і який міг би мене ображати. Я бачитиму мало людей, майже не робитиму візитів і прийматиму під музику, тож усе буде гаразд.

Але вийти за чоловіка, який одружиться для себе, який буде гарний і багатий... Це годі знайти.

Або за юнака дуже доброго, який одружиться зі мною заради посагу і який, природно, захоче скористатися ним із дружиною [Слова зачорнені: і хіба ж це не цілком природно] чесною і як усі? І що ж тоді станеться зі мною?

Навіть якщо мене кохатимуть? Він наганятиме на мене нудьгу, заважатиме мені працювати, навіть того не бажаючи. І навіть якби я не була як Руссо, я не пристосувалася б до звичайного існування, як зв'язати себе з байдужим, терпіти його, ділити з ним життя й свій час! робити візити й мати дітей, а він іще братиме з мого статку на свою депутатську кампанію чи навіть на кокоток!

Ах! Ні.

Дуже багатий князь не одружився б зі мною з кохання, та ще й довелося б витратити цілий сезон, п'ять-шість місяців на те, щоб показуватися, танцювати, нічого не робити, лише бувати у світі... Я не наважуся ризикувати... Бо немає певності вхопити такого князя. Ось Мартінова, яка тільки цим і займається. Тітка водить її всюди, кожного сезону, на всі бали, ось уже три роки це триває — і жодного чоловіка.

Повернутися до Італії? Це те, що я, мабуть, зроблю, якщо матимемо успіх у посольстві. Через шість років? Незаміжня? Чи знайду я знов закоханих? На мене дивитимуться, як на зблялу. Тоді як, повернувшись заміжньою, я буду сліпуча, і я дуже хотіла б узяти реванш у Римі. Усі ці пані й навіть Двір, усі вони займалися цими дуже багатими чужоземками, які пробули там три місяці, не виходячи у світ.

Ах! які ж великі простачки ми були!!

Лише іспанські звичаї трохи схожі на наші російські провінції. У нас не було ані найменшого вміння триматися... це прикро.

О! узяти реванш перед усіма цими людьми. Це станеться не тоді, як поїхати туди дівчиною. Ні, треба вийти заміж за Сент-Амана чи за Божидара. Божидар — це товариш, маленький розважливий хлопчина, ощадливий, навіть маніакальний; ось хто був би управителем; Але це був би справжній чоловік, так, та це нічого не означало б...

Його кузен П'єр одружується з княжною Зоркою, донькою владаря Чорногорії, — шлюб, який цілком може допомогти йому сісти на сербський трон; П'єр — голова, войовничий претендент, і він має шанси. Тоді Божидар був би королевичем. Це було б чудово, тим паче що я мушу тут визнати свою незбагненну слабкість до цього титулу княгині.

Це елегантно, це артистично, це чарівно. Графиня, маркіза, навіть герцогиня мені нічого не говорять. Але княгиня мене зачаровує, мов витвір мистецтва.

Княгиня — це вишукана пишнота, яку мені було б прикро не побачити на своїй голові.

Княгиня замінює п'ятсот тисяч ренти. З Княгинею ти показна, витрачаючи [лише] шістдесят тисяч на рік.

Добре опоряджений особняк, княгиня і красні мистецтва. Решта залежить від мене. Але Кохання?

Зрадити Божидара? Зраджувати — ніколи, нікого.

Та, зрештою, ми маємо розлучення, і якщо я знайду якусь надзвичайну нагоду, я знов вийду заміж, а ще ж часто між подружжям буває розлука, я зможу вигадати причини зі здоров'ям, і тоді це не була б зрада, тобто це не було б ділення, а цього досить.

Та, може, я нікого не покохаю. Із Сент-Аманом була б найповніша свобода, і мені здається, що я нею скористаюся.

Ви знаєте, що він, жартуючи, говорить про цю можливу асоціацію.

Домовлено, що він буде лише моїм другом, що я віддаюся мистецтву і що, коли я зраджу одного чи інше, ніхто про це ніколи не дізнається.

«Я ладен ним бути, — каже він, — Наполеон ним був, а якщо я ним не буду, це буде приємна несподіванка. Та ви дбатимете про мою честь і моє ім'я».

— Ви такий самий дурний, як усі, Сент-Амане. Це буде ні ваша честь, ні ваше ім'я, а саме моя честь і моє ім'я, отже, ніхто у світі не зможе ревнувати її дужче за мене. До того ж красні мистецтва не дають мені часу думати про легковажні речі.

— Скажіть радше, що вам завадить ваша доброчесність.

— Як хочете, словом, любий мій, ніхто про це ніколи не дізнається. Асоціація, дружба, добірні прийоми, Мистецтва і слава — ось і все.

Але він захоче мати карету, він її матиме — і все: поселений, нагодований, спокійний, захищений від змін у міністерствах...

Ось його переваги. Академія в перспективі — услід за добрими обідами... Він на неї не заслуговує, бо це літературна газетярщина, але з протекціями, інтригами, з усім на світі. І мене бавитиме мати пана Ролана, академіка. Але барон. Баронеса — це дурість.

Можна було б... Ось скільки списано паперу.

Ми поїдемо заскочити Канроберів і пробудемо там годину. Повернення о восьмій, спека, втома, запах вугілля. Та це все-таки цікаво для спостерігача, я занурюю очі в тисячу існувань, як каже Бальзак, поки тітка чіпляється до Діни чи до мене.

О! родини, що сваряться, — це невимовне.

Жюль, певно, у Парижі, а його підлеглий братик не показується, бо, мабуть, хотів би привести його, щоб довести мені, що зовсім мене не ненавидить. Я запрошу його на обід, його, Еміля, без того! Ні, він повірив би в приховане запрошення.

З другого боку, я побачуся з цим бовдуром-архітектором, і він нам скаже: мій брат щойно поїхав до Дамвіллера... Хай їде, хай йому грець, але хай не думає, що я розчарована.

На жаль, мова моя минулого дає йому на це підстави...

Цей Кассаньяк справді ница натура. У дописі, який зробили про нього два роки тому і який, природно, був ним же й навіяний, ішлося про одну дуже багату молоду чужоземку, яка, «закохана в цього рицаря», хотіла вийти за нього, але він віддав перевагу хатині й серцю. Це вже й само собою негарно, як гадаєте? А потім майже в усіх цих фейлетонах «Pays» є жінка на ім'я Мусса, прісне ім'я, яким мені набридали вдома і яким послуговувалася матінка Музе. Усе Мусса. Це він або його дружина пишуть під псевдонімами, чи то відомо, що була молода чужоземка, яка, закохана тощо. І ці героїні — росіянки.

Їдучи до Версаля, ми купили «Pays», який я читаю дуже рідко, і я натрапила на цей фейлетон і росіянку Муссу. Це змусило мене почервоніти й скривити вуста з огиди.

Я хотіла б побачити Пресек.

Цей великий дурень, може, уявляє собі, що я не виходжу заміж з кохання до нього. ах! велетенський бовдур. Низька натура. Усі ниці інстинкти. Натура сутенера, знадлива й відразлива. Боже мій, оскільки Ти справедливий, чому Ти попускаєш вірити в речі, яких нема і які так мені шкодять! Так, кажуть, що в мене був роман із Кассаньяком і що саме тому я не виходжу заміж, бо інакше не розуміють, чому, маючи гарний посаг, я й досі ні графиня, ні маркіза.

Дурні. На щастя, ви, жменько добірних істот, вищі люди, ви, любі й кохані повірники, що мене читаєте, Ви знаєте, як воно є. Та коли ви мене читатимете, усі ті, про кого я говорю, мабуть, уже помруть, і Кассаньяк понесе в могилу, де спочиватиме його сало, солодке переконання, що був коханий молодою й вродливою чужоземкою, яка, закохана в рицаря тощо. [Слово зачорнене: Кассаньяк.] Дурень. Інші теж у це повірять. Дурні.

Та ви ж добре знаєте, що ні, може, й було б поетично відмовляти безгрошовим маленьким маркізам із кохання, та, на жаль, я відмовляю їм із розрахунку.

Понеділок, 6 серпня 1883

Вівторок, 7 серпня 1883

Я вся червонію, думаючи, що за тиждень мине п'ять місяців, відколи я закінчила салонну картину. Що я зробила за п'ять місяців? Поки що нічого.

Скульптуру, щоправда, та це ще не рахується. Дітлахи не закінчені!!!

Я дуже нещасна. Серйозно. Сент-Аман обідав тут і відбарабанив мені весь каталог Лувру, вказуючи майже кожну картину на її місці. Він вивчив це, щоб здобути мою прихильність. Він вважає це можливим і що я можу вийти за нього. Він, певно, гадає, що я в безвиході, раз забрав собі це в голову. Це тому, що я погано чую, він вважає мене занепалою. Після його відходу я мало не зомліла з болю. Що я зробила Богові, що Він б'є мене безперестанку!

Мені ще не досить було всіх моїх лих, треба було ще зробити мене калікою на додачу, на ласку!.. Навіть слуг. Та з цього хоч голову собі розбий!

Що собі гадає цей сучасний Потіфар? Якщо він не переконаний, що я ніколи не любитиму нічого, крім Мистецтва, то що ж він думає?

Він мириться з тим, щоб бути ошуканим? Чи, може, підозрює в мені якусь жахливу ваду?

У Парижі бачиш речі такі огидні, такі ганебні, і це друкується, і це читається, а я маю нещастя розуміти всі ці бруди натяком чи майже всі. Шлюб із Сент-Аманом був би ганебним шлюбом, бо нас попередили б, нас уже попередили, отже, я вийшла б за нього, знаючи?

Тоді Божидар? Мені байдуже, але... Бо не треба мріяти про жодне завоювання, я матиму його заміжньою і модною, інакше ні... Шлюб із кохання — це годі знайти... Зрештою, за рік це вирішиться.

Хто, на вашу думку, обожнюватиме мене з цією вадою? Немає виправдання, цього нема в жодному романі, такого ніколи не бачили — у двадцять років, вродлива, і така, як я!!!

Я з цього збожеволію, і моє волосся посивіє.

І ось я шукаю розради... на балу, і коли багато людей, цього не помітно, але ті, хто знає, говорять голосніше, і це наче мене б'ють. Лише визнаний, величезний талант міг би пом'якшити цю безіменну гіркоту.

Так, я волію Божидара. Божидар був би гордий, закоханий, задоволений, словом, добрий товариш. Сент-Аман був би вершиною всього!

Хоч сядь та й плач. Я питаю себе, чи молитимуся, чи скажу, що Бога нема. Якщо Він існує, Він як я — Він не чує!

То що ж гуркоче, що нетерпеливиться, що робить так, що звичайне життя видається мені жалюгідним! Це справжня сила, що в мені, це щось, чого моя бідолашна писанина не вміє висловити!

Думка про картину чи статую тримає мене без сну цілі ночі, ніколи думка про гарненького пана не робила такого.

Я була в Луврі сьогодні вранці, щоб подивитися Рафаеля після читання Стендаля. Ну що ж, хоч би що я робила за тим, що бачу тут, я не можу його полюбити. Я ще більше люблю наївність примітивів. Рафаель хитрий і фальшивий.

Божественний, божественний... божественний, чи він божественний? Властивість Божественного — захоплювати нас і переносити наші думки в небесні краї. Рафаель мене стомлює.

То хто ж божественний? Я не знаю. Чому Стендаль каже, що Рафаель малює душі? У якій із його картин?

Ось захоплення, яке мені доведеться випрацьовувати. Художник душ — це Бастьєн, хоч би яким величезним і жахливим могло видатися вам це твердження.

Сен-Марсо теж зображує душі. І примітиви, наївні й чудові митці, з яких майже й уже манірний Перуджино.

Та що мені до цих безглуздих величезних полотен, повних науки й правильності, чи навіть до м'ясних нагромаджень Рубенса! Та мене це нудить! Та що ви хочете, щоб я робила з «Шлюбу в Кані»! Чи з Рафаелевих Богородиць.

Це не божественне! Ця Богородиця звичайна, і це дитя... До речі, треба було б знов побачити те, що в нього є в Італії. Спогад, який я про це зберегла, несприятливий... «Богородиця в кріслі» — це тип гарненької італійської покоївки, дуже делікатної. Я бачу більше божественності в Мікеланджело, Рафаель Санціо, послухайте це вишукане ім'я. А потім Мікеланджело, навіть Буонарроті, це велике, як Бог.

А я! Я колись зроблю божественний сюжет, щоб побачити...

Христос, що проповідує з човна. Та Христос людський...

Я хотіла б зображувати лише речі, що беруть за душу, зворушують, змушують трепетати чи мріяти, словом, щось, що чіпляє серце, як прості маленькі полотна Казена; розмір важить мало, але якби у великому досягти цього ефекту... Це було б чудово. Та чи багато тих, хто розуміє Казена?

А Навсікая й Аріадна. Прекрасні речі! І якщо моя Весна — відкладена мрія... Навсікая цілком зможе... Ні, Аріадна скоро побачить світ.

Це починається на А. Весна постане, але я боюся бути смішною, дебютуючи з неї. Однаково я зроблю ескіз, а потім побачимо.

Це заспокоює.